Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Шумуе, тече, бурхлива,

І в тiм потоцi мiнливiм

Зринае все життя.

І бачить вiн,

Що цi секунди, присвяченi смертi,

Всi митi минувшини вже стертi

В душевний обернули дзвiн.

Усе його життя нараз постало,

І мчить картинами крiзь груди

Пора змарнована i сiра, – був дитина;

І батько-мати, потiм брат, дружина,

Три крихти дружби, дрiбка насолоди, люди,

Про славу сон, ганьби чуття оспале, —

Вогненний мчить потiк картин,

Рокiв змарнованих i молодостi плин,

Усе свое ество вiдчув вiн в тiлi знов.

Та ось настала мить.

Вже до стовпа прив’язаний стоiть.

Кидае думка свiй покров

Важкий i чорний,

Що душу гне, непереборний.

І вiн тодi, неначе снив,

Почув, як хтось пiдходить збоку,

Ступають м’яко чорнi кроки.

Козак чимближче пiдступив

Й на серце руку враз йому поклав,

Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!

Хвилина ще – i все буде позаду,

Ось козаки

Шикуються до iскристого ряду

І для прикладiв розтискають кулаки.

Суремний звук, немов левиний рик,

Одна секунда – й ти старий, як гнiй.

Аж тут лунае крик:

«Постiй!»

В руках у офiцера,

Виднiють бiлi папери,

І голосом, що линув до хмар,

Розбив вiн тишу твердо:

«Наш цар

Ласкаво й милосердо

Цей присуд скасував,

Натомiсть кару м’якшу вiн наклав».

Слова дзвенять

Ще чужо, наче мова незрозумiла,

Та кров

Зашумувала знов, червона,

Шугае вгору, й жили бринять,

І смертi опона

Спадае, завагавшись, зi змертвiлого тiла.

І очi, ще в пов’язцi, вiдчувають,

Як вiчного свiтла променi iх обiймають.

Профос iде

Й розв’язуе мовчки мотуззя тверде.

Скидае потiм бiлу пов’язку,

Немов потрiскану берестяну стяжку,

З його пекучих скронь.

Помалу гасне внутрiшнiй вогонь,

Боязко очi вiдступають вiд могили,

Намацують, ще кволi, знов буття,

Повернене життя.

І бачить вiн, оживши,

Той самий купол; золотом iскрили

Промiнчики зорi,

Мiстичний блиск створивши.

Зорi ясноi червiнь свiтанкова

Наче молитвами палкими огорнула

Лискучу баню й непорушнi стели.

Високий хрест, мов меч святий,

Зiпнувся вгору крiзь туман густий

До хмар рожевих i веселих,

І там, у ясностi розквiтлий,

Здiйнявсь над Господа собором.

Потiк могутнiй та ще й скорий

Послав розжеврену хвилю свiтла

У небеса дзвiнкi угору.

Туману тоскнi клуби

Летять, димляться, мов несуть тягар

Земноi всiеi темноi згуби

До вже рожевих божих хмар.