Святополк ІІ Ізяславович

Нi страху, нi розкаяння – тiльки хiть…

Наступного дня молоду княгиню разом з усiм ii почтом спорядили до безiменного острова, що самотiв на протилежному березi Днiпра. Там стояв невеличкий рибальський будиночок, який з часом перелаштували в княжу резиденцiю.

Вiдтодi острiв отримав на честь дочки половецького князя назву Тугорканiв.

Хан Тугоркан, прочувши про подii минулоi ночi, тiльки схилив голову. Вiн бо знав про згубну хворобу своеi молодшоi доньки, але мав надiю, що одруження якось угамуе ii.

– Вибач, якщо можеш, Святополче, – Тугоркан вперше звернувся до свого зятя без зайвоi дипломатii.

– Що поробиш, якщо таке лихо з людиною, – ще хвилину тому Святополк готовий був розiрвати на шмаття свого нового родича, але враз зупинився, розумiючи всю глибину розпачу Тугоркана.

– Поiду я, – Тугоркан пiдняв голову, в суворих кипчацьких очах стояли сльози.

– З Богом, – обiйняв хана Святополк.

Гостi роз’iхалися. Залишився тiльки князь Володимир.

– Ну, розповiдай, що там iз Чернiговом, княже, – Святополк набрав повнi груди повiтря i з полегшенням видихнув.

Князь-iзгой

Двое чоловiкiв сидiли один навпроти одного. Вони були майже однолiтки.

Той, що праворуч, – високий, з гострим блиском очей, з досить довгою, роздiленою навпiл бородою – Великий князь Киiвський Святополк Ізяславович.

Лiворуч – трохи нижчий, кремезний, iз примруженими очима, невеличкою кучерявою борiдкою – князь переяславський Володимир Всеволодович.

Почали князi розмову в свiтлицi, але згодом перейшли до вiдкритоi тераси ще не добудованого палацу. Стояв прозорий ранок, коли нi поруху, нi вiтерця, а повiтря таке, що хочеться його пити беззастережно.

– Бачу, потроху до ладу все приводиш, – Володимир вказав на новi, нещодавно зведенi кам’янi стiни князевоi резиденцii.

– Так, вирiшили будiвлi по можливостi робити з плiнфи та камiнь валун додавати, бо то просто диво, що деякi дерев’янi до сьогоднi ще добули, – Святополк трохи помовчав. – Звiсно, дяка ченцям монастиря Димитрового. Тут багато чого треба порядкувати, он, подивися. – Лiворуч вiд головного храму темнiла напiвзруйнована будiвля.

– Я, до речi, хотiв тебе запитати, що це? – промовив Володимир.