Святополк ІІ Ізяславович

І всi решта, хоч би якi ми були мiж собою, завжди могли показати себе вправними господарями на цих землях.

Князь Святополк пiдняв келих:

– Я хочу випити за здоров’я всiх присутнiх, за мир i спокiй на Русi, за молоду мою жону – Велику княгиню Киiвську Ілiарту, за батька ii – мудрого хана Тугоркана, – Святополк вклонився до знатного половця.

Владика Єфрем перехрестився i благословив усiх присутнiх.

Звертаючись до половцiв, Киiвський князь перейшов на кипчацьку, демонструючи i свое вмiння, i повагу до гостей.

– Ух, вправний ти який, княже, – Тугоркан аж пiдскочив, – мабуть, правду кажуть: «Щоби знати душу свого ворога, вивчи спочатку його мову».

– У нас тут немае ворогiв, – спохмурнiв Святополк, – хiба я щось не так сказав, тестю мiй!

Очi Киiвського князя спалахнули двома блискавками. Запала тиша.

В цей час ворота до княжого двору прочинилися i головний розпорядник проголосив: «Князь чернiгiвський i переяславський Володимир, син Всеволода».

– Вже не чернiгiвський, – кинув по ходу князь Володимир i, звертаючись до Святополка, – хочу привiтати молодих.

– Радий бачити тебе, княже!

– Я теж! Вiтаю з молодою жоною!

– Дякую, брате, – Святополк, мабуть, вперше у життi назвав свого довiчного суперника Володимира братом. – Не чекав тебе побачити сьогоднi. Знаю, в облозi Чернiгiв.

– Усе скiнчилося, – Володимир у вiдчаi махнув рукою, – домовилися ми з Олегом. Повертаюсь я до Переяслава. Давай краще тебе, Святополче, святкувати, а про нашi вiйни – потiм.

– Твоя правда, – вiдповiв Святополк.

Враз перед його очима постали жорстокостi довготривалоi боротьби за столи. Кривавi бiйнi й тисячi загиблих чоловiкiв, якi вже нiколи не зможуть обробляти землю, приборкувати коней, зводити домiвки. Вони нiколи не зможуть любити. У них нiколи не буде синiв та дочок. І тисячi жiнок, якi нiколи не вiдчують дотик чоловiчоi руки. І все заради невiдомо чого, примхи, ненаситностi влади.

Те, що вiн зараз робить – весiлля iз цiею дикою, степовою красунею, насамперед заради того, щоби зберегти життя тисячам його землякiв.

Князь поглянув на свою нову жону i вмить у ньому збурилося непереборне бажання: зараз же, цiеi митi заволодiти нею.

Вiн був сильною людиною, сильною в усьому, тож розумiв необхiднiсть доведення весiльного обряду до кiнця. Тому, через силу опанувавши себе, запропонував пiдняти келихи за здоров’я всiх гостей.