Святополк ІІ Ізяславович

Черниця, що стояла на порозi, передала запрошення вiд абатиси за годину прийти до Великоi зали. Пракседа не здивувалася: настоятелька монастиря доволi часто запрошувала ii перемовитися словом, цiкавилася життям у далекiй краiнi. Їхнi розмови тривали по кiлька годин. Єдине, вони, як правило, проходили у кабiнетi абатиси, а тут княгиню запрошували до особливоi зали.

«Що би це могло означати? Як одягнутися?» – думала Пракседа, перебираючи своi не надто численнi наряди.

Вона вирiшила мати скромний вигляд, як i належить однiй iз вихованок монастиря, але разом з тим пiдкреслити знатнiсть свого роду.

Тому й вибрала довгий чорного кольору пiдрясник, пiдперезала його плетеним iз золотих ниток паском, а голову покрила бiлим з чорною на знак трауру стрiчкою напiвапостольником, заколотим на шиi золотою фiбулою з емалями.

Велика зала монастирськоi обителi вражала величчю та вишуканiстю. Стiни прикрашали тканi арраси зi сценами з iсторii мiста Кведлiнбурга. На деяких гобеленах ще лишалися слiди пожежi, що охопила монастир кiлька рокiв тому, решту – вже поновили.

Уздовж стiн на металевих пiдставках горiли свiчки. Стiл, на якому вишикувалися кришталевi зi срiблом кубки та срiбнi блюда з розкладеними наiдками, стояв бiля камiна.

Велика зала слугувала для прийомiв шанованих гостей. До сьогоднi Пракседi випало побувати тут лише двiчi: вперше, коли тiльки приiхала до краiни й залишалася серед канонес до одруження, вдруге – пiсля раптовоi смертi чоловiка.

Присутнiх у просторiй залi було трое: настоятелька монастиря абатиса Адельгейда, жвавий, середнiх лiт чоловiк в плащi-нараменнику i ще один – старший вiком, iз сивиною, священницького чину.

Коли вона прочинила дверi до зали, всi обернулися.

– Любий брате Генрiху, оце i е та молода руська княгиня, яка вже кiлька рокiв живе у нашому монастирi, – промовила Адельгейда, поправляючи бiле покривало-намiтку, що спадало на плечi. – Пiдiйди ближче, дитя мое, не стiй у дверях.

Пракседа пройшла до середини зали й зупинилася. Чоловiк у плащi зробив кiлька крокiв назустрiч.

– Ти знаеш, хто я? – запитав.

Вiн зняв плащ, кинувши його на лаву. Допитливий, гострий погляд чорних очей пронизав молоду вихованку.

– Здогадуюся, Ваша Величносте, – Пракседа у покорi схилила голову.

– Люба княгине, перед тобою мiй рiдний брат, iмператор Святоi Римськоi iмперii Генрiх ІV, – абатиса шанобливо вклонилася.

Генрiх i собi схилив голову. На якийсь час запанувала тиша, раптом порушена з глибини зали.