Святополк ІІ Ізяславович

Саме цей намiсник Бога на землi коронував князя Ізяслава на Королiвство Руське, i саме сьогоднi цю корону з правдивого золота iз коштовним камiнням пiднiмуть на мое чоло.

– А тепер, – князь знову повернувся до дiйсностi, почувши голос митрополита Єфрема, – прошу причаститися Священних Дарiв Господа нашого, Його плотi та кровi. Пiдiйди, княже.

Святополк прийняв Дарiв Священних, пiдняв голову i побачив прямо перед собою аскетичний лик святого Іоанна Златоустого. Слова великого Святителя, почутi багато рокiв тому тут, у храмi Святоi Софii зазвучали знову:

«Будь-яке таiнство не принесе нiякоi користi, якщо ми не станемо вести життя чесне, суворе i чуже усякому грiху».

Святополку здалося, що перед ним не зображення, а жива людина, яка зараз розмовляе з ним. Вiн настiльки був сповнений побаченим, словами, що все ще вiддалено звучали, вiдчуттям високостi митi, що не помiтив, як митрополит звернувся до нього.

– Княже, з тобою все гаразд? – Владика стурбовано заглядав у вiчi Святополковi.

– Так, так… – вiдповiв князь, – тут просто Іоанн Златоустий… до мене…

– Що Іоанн Златоустий? – не зрозумiв митрополит.

– Приходив до мене, – i вбачаючи здивованi погляди, на видиху: – Явлення було!

– А-а… – тiльки й вiдповiв митрополит. – Ходiмо, княже, на подвiр’я, коронувати тебе будемо привселюдно.

За якусь мить урочиста хода з’явилася перед застиглими в очiкуваннi киянами. Князя Святополка облачили в пурпурову великокняжу мантiю, вручили символи влади: скiпетр i державу.

Митрополит Єфрем поклав на голову нового очiльника краiни золоту з коштовним камiнням корону, ту саму, якою колись коронували його батька.

– Слава! Слава! – пронеслося вiдлунням у натовпi.

– Слава! Слава! – багатолюдний хор пiдхопив, переливаючи радiсть з вуст у вуста.

Наступного ранку князь Святополк скликав велику нараду. Запросили бояр померлого князя Всеволода та бояр, якi прибули з ним iз Турова. Сидiли тихо, насторожено, з-пiд лоба поглядаючи одне на одного.

Як воно тепер обернеться? Хто залишиться при владi, а хто пiде? Вони завжди були супротивниками – турiвськi та чернiгiвськi, завжди намагалися дошкулити одне одному. І ось маеш: до однiеi зали покликанi вирiшувати спiльнi справи. А справи то були киiвськi, i не тiльки, а й усiеi Великоi Русi.

– Що набундючилися, наче сичi? Раджу забути, що було ранiше, бо iнакше голови полетять i мигнути не встигнете, – князь пригладив широку бороду.