Святополк ІІ Ізяславович

Їхнi голови покривали видовженi каптури iз закинутими на плечi волосяними китицями, обличчя ховали маски.

На баштi пробило дванадцяту. Мужi розпочали речитативом повторювати незрозумiлi слова, говорили кожен окремо, а згодом всi разом, голоснiше i голоснiше, розхитуючись за словами. Мене охопив неспокiй, передчуття лиха. Напруження бiльшало. Мужi пiдняли шкiрянi батоги й почали шмагати ними по пiдлозi. Голоси накочувалися хвилями, не даючи вiльно дихнути. Мене опанував страх, вiд якого судоми пiшли тiлом. Це перетворювалося на божевiлля – голоси, батоги, миготiння факелiв.

Аж раптом все змовкло…

…Вони пiдходили до мене по черзi й творили наругу. Їх було п’ятеро, i кожен з них робив це тричi. А ще був шостий, який ховався у затiннi склепiнь. Вiн пiдходив першим i теж тричi. Я знала, хто це: мiй чоловiк – Генрiх.

Вони бурмотiли якiсь слова, з яких я вирiзняла тiльки цифру шiсть. І знову шiсть, i так три рази по шiсть.

Скiльки це тривало – не пам’ятаю. Час розчинився. Спочатку я кричала, голосила, благала про допомогу, потiм стихла, лишень сльози спадали на кам’яне ложе…

Мене охопила цiлковита байдужiсть.

Десь далеко крапала вода i луною вiдбивалась у пiдземеллi, шарудiли щури, потрiскував вогонь у свiчках та факелах. Голоси стишувалися. Я дослухалася до iхнього бурмотiння: розiбрала слова про жертву i про три шiстки, що стали в один ряд iз моею долею…

…Карету знову пiдкинуло так, що попруга пiдозрiло затрiщала. По тому, як виiхали з Угорщини вiд тiтки Анастасii, ременi вже тричi мiняли.

Одного разу ще й жердину, що тримала колеса.

Пракседа вiдволiклася вiд спогадiв: забути таке неможливо, лишалося просто жити з цим.

Минав 1099 рiк вiд Рiздва Христового.

Княгиня Пракседа, дочка Великого Киiвського князя Всеволода Ярославича, сестра князя Володимира, жона iмператора Святоi Римськоi iмперii Генрiха ІV, поверталася додому.

Вона не була на Батькiвщинi шiстнадцять рокiв. За цей час багато чого змiнилося. Не стало князя Всеволода, i всi його намагання утримати владу зiйшли на пси: син Володимир так i не дiйшов до головного столу, дочка Янка, повернувшись у смутку з Вiзантii, прийняла схиму, ще один син – гульвiса Ростислав – знайшов смерть у рiчцi Стугнi.

Пракседа добре знала монастирське життя. Ще вiдтодi, коли вона, дванадцятирiчним дiвчам, потрапила до маркграфських земель Генрiха Довгого, до виповнення шiстнадцятирiчного вiку, згiдно iз тамтешнiми законами, ii вiдправили до Кведлiнбурзького монастиря.