Володимир

Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ii нiс, пiдборiддя, очi.

Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше – страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ii обличчя.

– Не шукай своеi дочки, воiне, – промовила жiнка, – бо вона померла.

Вiн схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.

– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула.

– Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, – вiн зробив крок у лодii, – скажи менi правду, невже вона, моя Малуша…

Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

– Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.

– Коли?

– Навеснi… Тодi, коли загинув i князь Святослав.

– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ii могила? Якщо немае в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву.

Жiнка промовила:

– Не знайдеш ти могилки Малушi… втонула вона в Днiпрi…

3

Обхопивши голову руками, сидiв Микула, – вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг.

Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодii, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром.

Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду – жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась.

Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро.

– Боже мiй, боже мiй! – задихаючись, схопилась за груди жiнка.

– Бiдний, нещасний мiй батько Микула…

Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ii, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля неi. Розбита тим, що сталось цiеi ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ii за плечi.

– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.

– О нi, нi! – вiдповiла вона. – Вiдтодi як я побачила його мiж воiв, моi думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його.

Тепер стало легше – я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати.

Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла:

– А батьковi я сказала правду. Немае Святослава, немае й мене. Усе е – i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки немае нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала.