Володимир

Вони живуть у норах, iдять сире м’ясо, не вiрять у Христа, моляться своiм дерев’яним богам. І вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, iхнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя.

– Але зараз вони не йдуть на нас?

– О нi, дочко, – посмiхнулась Феофано. – Іоанн Цимiсхiй достойно провчив iхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись iх надалi, завжди.

Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що iй розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останне, – що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала:

– А до них далеко, мамо?

– О так, – уже засмiялась Феофано, – туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого iхнього города Киева iхати ще мiсяцi.

– Це справдi дуже далеко, – засмiялась i дiвчинка. – Я не боюсь iх, – закiнчила вона зухвало.

Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона поiде до далекоi Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Киiв? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь.

3

Нiхто в Константинополi не бачив, як однiеi темноi ночi дромон з Вiрменii проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi – напроти Влахернського палацу, – як пiзнiше до цього корабля пiд’iхали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй.

На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушно стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду своi весла, – всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в iхню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало – свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано.

Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодii розрiзав рiнь. Впала походня. Чиiсь руки пiдхопили Феофано, ii повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам’яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява.