Святослав

А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

Заглибившись у своi думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.

Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко звiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.

Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими, як вiск, стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.

Пiд ними ж, як воi, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунае клич, рушать уперед, – стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота – вiльшина.

Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти iхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.

Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки – вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.

Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.

Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипаноi червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почуе десь рику оленя.

Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив iх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.

Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя – i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв; нехай лягае спати.

А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд… Їх було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.

Ант рушив по слiду оленiв.