Святослав

Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього – стiльцi з високими спинками.

На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу – череп’янi миски й дерев’янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш.

Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, – у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi ii облягало червоне, заткане золотом корзно[27 - Корзно – мантiя, накидка.

], темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов’язка, кiнцi якоi спускалися на груди, единий знак великокняжого роду – золота гривна[28 - Гривна – золотий обруч.] – поблискував на шиi, а на ногах у неi були червонi хзовi[29 - Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.] чобiтки.

Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про ii неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.

Тiльки княгиня увiйшла, сини, воеводи й бояри низько iй вклонились.

– Здрава будь, княгине! – мовили вони.

Княгиня вiдповiла на iх привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.

Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась iй i поцiлувала руку.

– Дозволь, княгине, подавати страви!

– Починай, Ярино! – вiдповiла княгиня.

Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем.

Але княгиня не робила знака сiдати до столу. Вона обернулась до воеводи Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев’яних мисок, поклав на неi потроху вiд кожноi страви, якi були на столi, – хлiба, м’яса, риби, сочива, – потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву.

Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум’я.

Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.

На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неi син Святослав, по лiву – Улiб, а ще далi воеводи, бояри.