Святослав

По той бiк рову вже ждали, бо на дерев’яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля[22 - Овочi – садовина, зiлля – городина.], поспiшали на роботу здателi[23 - Здателi – будiвельнi майстри.], всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.

Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своiми дворянами[24 - Дворяни – слуги на княжому дворi.

], одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м’ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, й на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймаеться навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.

На головному концi[25 - Конець – вулиця.] Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола iхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи – бояри й воеводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.

Хтось торкнув княжича Святослава за плече:

– Вставай, княжичу, вставай!

Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука:

– Вставай-бо, княжичу!

І тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.

Бiля лiжка стояв вуйко[26 - Вуйко, уй – дядько, вихователь, пестун.] його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.

Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни.

Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi – сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, воевода Свенелд i ще кiлька бояр i воевод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.

Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь.