Святослав

Зараз вiн думав про це, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга.

І тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.

Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля – вiд звiра, – говорив Бразд.

Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв.

Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною корогвою, як не кричав на них. І тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.

– Батько Ант помер цiеi ночi… – сказав Микула.

– Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.

Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:

– Сьогоднi треба й поховати його.

– Добре, – згодився Бразд, – поховаемо.

– У мене немае коней, щоб одвезти до городища.

– Дам конi.

– Хотiв би я й тризну справити…

– Дам вепра.

– Спалити б треба було батька… – сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.

– Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? І вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю.

– Так вiн же не всi, а старiйшина…

– Ет, старiйшина! – махнув рукою Бразд. – У землю… Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг – вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.

Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.

І жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону – нехай чуе душа мертвого, що за нею тужать усi.

– А про який же скарб говорив батько? – поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.

– Не вiдаю, – вiдповiв Микула.