Святослав

– Що?

– Вони шумлять – iдуть. І несподiвано:

– Де мiй лук i стрiли?

– Он висить лук, а он стрiли.

– Дай менi лук, дай стрiли… Та швидше, Микуло… Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив iх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта.

За дверима лежала чорним-чорна нiч, нiчого не було видно – порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiеi ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.

– Бачиш, – хрипко сказав вiн Микулi. – Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу… Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв…

Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву – i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi.

А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав на долiвку.

– Батьку Ант! – крикнув Микула. – Батьку Ант!

Вiн бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.

У хижi стало надзвичайно тихо.

Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила iх, груди iм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своiх сусiдiв, щоб привести iх опорядити тiло i вже тодi поплакати.

Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.

Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав iх поруч iз тiлом: шолом у головах, меч – бiля правоi руки, щит приставив до нiг воiна. Бiля голови батька Микула поставив спис.

Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був повернутий до порога, – там стелилась нова його дорога до предкiв.

Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа.

Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про печаль – широку, як море, глибоку, як небо.

Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев’яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду.