Григорій Косинка

1925

[Без пiдпису]

Фавст

Григорiй Косинка

Коли догоратиме у вiках остання зоря, – горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова:

Народе мiй, замучений, розбитий,

Мов паралiтик той на роздорiжжi,

Людським призирством, нiби струпом вкритий!..

В iменi твоему, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твое iм’я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоiми.

Дорогий менi, до болю рiдний, Фавсте! Ти не знаеш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як «народна трагедiя», – чужi й незрозумiлi тобi слова цi.

Ти – до примiтиву простий. Адже перед своею смертю – короткою i страшною – ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпать пiд тiею труною – нiгтем на стiнi – свое iм’я i прiзвище: «Прокiп Конюшина». Оце i все.

…Тодi саме Рiздвяноi ночi клепав мороз, коли до нашоi камери перевели з тюремноi «секретки» Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв.

Губи Конюшинi спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками дивнi рухи, нiби збирався шатнути у якусь безодню…

Вахлюватий селюх, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво посмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краечок нар i голосно, пiд регiт присутнiх, заявив:

– Диви, от iсторiя. І тут люди е, га?..

Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi, довелося людинi познайомитися з тюрмою.

Офiцер Кленцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

– Бандит?..

Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi:

– Фавста прiвелi. Пасiдiм больше – Гете увiдiм… А всьо такi, парнiшка, за какiе грехi тебя в нашу камеру прiгналi, а?

Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Кленцова, на всiх, i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби:

– Хiба тобi не однаково?

З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас:

– Правильно.

Молодець Фавст. Так i треба одказувати… Вiн же тебе не питае, чого ти погони згубив? – визвiрився до Кленцова той такий хриплий голос з кутка.

Кленцов в’iдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Кленцов: «Фавст».