Григорій Косинка

Або, наприклад, черевики вiд хазяiна чистити; спритний хлопець на три – чотири карбованцi начистить за день, а хазяiновi ж треба платити два. Харчi хазяйськi, хвартух видаеться, щоб одежа не псувалася…

Менi бiльше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвiдати мене батько, я, пам’ятаю, розплакався з жалю: хiба таки менi не можна знайти щось краще, анiж черевики?.. Сидиш на розi, неначе старець який пiд Лаврою.

Батько купили два фунти свiжоi булки – ми мовчки iли ту булку на вулицi, в пилюзi.

– Що ж я, сину, поможу тобi, як я й сам – добре знаеш – нiколи красних днiв не бачу: як не коса, то лямка…

І перший раз я побачив тодi, як скотилися в батька по виду двi сльозини.

До речi, випадок у моему життi завжди грав велику роль, бiльше – я глибоко вiрив, що чиясь незрима рука керуе добрими й злими вчинками людей; на сьогоднi, цiлком зрозумiло, смiшно про це говорити, але в моiй уявi – вбогоi мужицькоi дитини, що прийшла до мiста шукати щастя, стояв образ незримоi, фатальноi руки.

Справдi, як менi було не вiрити в чарiвну силу того чи iншого випадку в моему життi, коли я абсолютно несподiвано опинився на посадi реестратора повiтовоi земськоi управи – сидiв поруч з «панянками», що iм тиждень тому, може, чистив був черевики?..

Молодiсть свою – отi лiта краснi, що нiколи вже не повернуться, – я прожив у надзвичайнiй матерiальнiй скрутi, часто й густо в запеклiй боротьбi за шматок хлiба.

Перебуваючи на службi в земствi, я за порадою одного студента почав ретельно одвiдувати так званi вечiрнi гiмназiальнi курси, – склав пiзнiше iспити за шiсть класiв гiмназii.

Року 1920-го я вступив до Киiвського iнституту народноi освiти, дiйшов до третього курсу, але закiнчити iнститут менi не пощастило, головним чином через матерiальну скруту…

Писати почав я року 1919-го, коли газета «Боротьба» видрукувала перше мое оповiдання «На буряки», писав я своi першi твори легко: за два – три вечори, не маючи жодного уявлення про технiку прози, стиль, – все це прийшло до мене пiзнiше.

Моi учителi – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко.

Мрiю написати колись бодай одну повiсть та десяткiв зо два оповiдань, написати iх так, щоб авторовi не соромно було говорити в iменi украiнськоi лiтератури, не соромно носити почесне iм’я письменника: цього iменi, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякi безпардонно прославленi сучаснi письменники.