Остап Вишня. Невеселе життя

Неясна ворухнулася в менi тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Мiнiстерства Народнього Просвещенiя». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброi душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моiй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалi, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть.

– Як увiйдеш же, то поцiлуеш баринi ручку.

«Велика, – думав я собi,– значить, бариня цабе, коли iй ручку цiлувати треба».

Неясна якась тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку (явна контрреволюцiя), а з другого – клумби квiтковi iй толочив. А раз залiз на веранду i понабурював у хатнi квiти (явнi революцiйнi вчинки).

Чистий тобi Мандональд. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi е. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революцiя! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д. i т. iн.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Провчився я там три роки, скiнчив школу.

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платнi вiн у помiщицi дiставав вiсiмнадцять чи двадцять карбованцiв на мiсяць. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Отут менi й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом iз М.