Жарінь. Зупинись, подорожній!

Дивився на парубка, як батько на сина, згадав суперечки з Кривдою, Іваном, i докiр сумлiння вперше загриз серце.

– Бий i ти, Василю, – зiтхнув. – Ти один серед цих усiх маеш за що мене бити.

Пiдвелась було рука у Василя й опустилась. Скреготнув зубами, вибiг iз сiльради.

Знову накинулись на Опришка. Кожний хотiв ударити найдошкульнiше. Андрiй упав.

– Що ви робите?! – на мить зупинив самосудцiв крик з дверей.

Оглянулися: на порозi стояв блiдий Шинкарук. Михасюк зневажливо махнув на вчителя рукою.

– Зупинiться! – закричав не своiм голосом учитель.

Пушкар завжди шанобливо ставився до вчителя, а тепер гаркнув:

– Не ваше мелеться, не вiдгортайте!

– Таж ви уб’ете його!

Учитель кинувся мiж оскаженiлих карателiв, тремтячою рукою затримав Михасюкову палицю i зойкнув вiд болю.

– Я… я не дозволю… Самосуду не дозволю!

– Ви що, за комунiстiв прийшли заступатися? – Михасюк схопив учителя за барки. – Дивiться, щоб i вам…

Вiд образи Шинкарук пополотнiв.

– Шмаркачу… Ти смiеш мене за груди шарпати?

Михасюк охолов, вiдступив знiчений.

– Я за людину, не за комунiста… При кожнiй владi е суд. І ви не смiете, не смiете самi розправлятися! – Шинкарук стояв посеред кiмнати i переводив лютий погляд з одного обличчя на друге. – Ідiть геть звiдси, нелюди!

Вiн нахилився над Опришком i розв’язав йому руки. Андрiй ще мав силу пiдвестися. Хапаючись за одвiрок, вийшов з сiльради i, спираючись на тини, поплiвся не на Дiдицьке, а мимо хат Якубського до камерального лiсу.

Нiхто не дивився йому вслiд. Стояли збентеженi. Пушкар змотував воловiд, Лесько сунув за грубу палицю.

– Це ви так Украiну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афiшу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.

На толоцi зустрiв Богдана. Хлопчина бiг до батька, голосно схлипуючи.

– Вiрочка!.. – вiн закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…

– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.

– А ти все таiш, таiш вiд мене… За що ж ii… За що ж ii мали арештувати?

Шинкарук пригорнув сина.

– Ох, як я iх ненавиджу! – хлипав Богдан.

Батько мовчав. Вiн не мав що сказати синовi. В самого душа спустошилася. До цiеi хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надiя, вiра… Тепер не було в серцi нiчого. І вiн не мiг порадити синовi, кого треба ненавидiти, – весь свiт чи себе самого.