Жарінь. Зупинись, подорожній!

А плескатий Лесько ошкiрився:

– Скажiть, вуйно, Василевi, най не бариться, бо не залишиться для нього, то шкодувати буде.

Сине, опухле обличчя Опришка розпогодилося, i ранiшнiй промiнь сiв скупою усмiшкою на губи. А позаду нього червонiли невиспанi очi й сльозилися люттю та злою радiстю помсти.

Опришко зупинився.

– Розв’яжи руки, Пушкарю, втiкати не буду.

– Розв’яжеш йому, Марiе, як дошками забиватимуть, – вiдповiв Пушкар.

Марiя схлипнула, пiдбiгла до Андрiя i припала до його грудей. Вiн схилив кудлату голову до ii чола, хотiв щось сказати, а слова забулися…

– Отак-то, небого…

Виминув Марiю, i пiшли вони далi в напрямi до колишньоi сiльради.

Дивилася Марiя iм услiд, i була вона тепер одним болем, розпучливою тугою, i цей бiль, i туга, i давне кохання повернули iй молодiсть. Мов дiвчина, перескочила перелаз i побiгла гусячою толiчкою вниз до школи.

У примiщеннi сiльради – голi стiни. Нових портретiв ще не навiшали. На столi – чорнильниця й папiр. Пушкар iнсценуе суд.

– Коли вперше знюхався з комунiстами?

Опришко глузливо оскалив зуби.

– Ти, Миколо, змахуеш за цим столом на осiдлану корову. Веди в Коломию та передай нiмцям, тi, напевно, краще вмiють протоколювати.

– А в нас не нiмецька влада, а украiнська. На! – Пушкар тицьнув Опришковi перед очi бандерiвську вiдозву. – Приколи ii, Леську, до дверей, щоб кожний бачив.

– Задницю нею витреш, та не свою, а нiмецьку, коли тебе покличуть, – процiдив Андрiй.

Схопився Пушкар з-за столу, вдарив Опришка по лицi.

Плюнув Андрiй кров’ю в Пушкареве обличчя.

– Ти лише зв’язаного бити вмiеш, гадино!

Пушкар шаленiв.

– На р-раз-з… За мене! Два… За Якубського! Три-х-х… За межi! На! На! Маеш-ш… – вiн задихався i бризкав слиною.

Опришко заточився, вiдлетiв у кут; звiдти його штовхнули наперед i почали ним жбурляти вiд стiни до стiни; били палицями по крижах i головi. В Андрiя текла кров з носа й вух, але вiн ще не падав.

– Почекайте, газди! Я маю з ним рахунок! – почувся з дверей голос. – Що, вуйку Андрiю? – наiжився до Опришка Василь Ковбанюк.

 – Вiдай, у цiй кiмнатi ви мене ганьбили два роки тому. То, може, поквитаемося, щоб я боржником у вас не був?

Андрiй глянув на Василя i вперше тепер помiтив, що вiн на диво схожий на матiр. Справдi, нiчого немае бандитського в його очах. Мав Кривда рацiю колись… Можливо, вiн зараз i вдарить, та невмiло. Невмiло, бо за плугом батько вчив ходити, а вдарить, бо Опришко сам штовхнув його до Пушкаря своею недовiрою.