Жарінь. Зупинись, подорожній!

Тiльки перед самими очима – щербатий кусень цегли, червоний, як згусток кровi.

Ще пам’ятала, як хтось цупкими руками брав ii пiд шию i пiд колiна, усвiдомила, що стала враз дивно важкою, чула, як дихав хтось у ii обличчя i шепотiв: «Вiро, Вiрочко…»

Хто це був? Той самий незнайомий чоловiк? Але звiдки мiг знати ii iм’я? І де вона зараз? Що сталось, зрештою, на свiтi? Хто спiвав на вулицi маршову пiсню по-нiмецьки?

Повела головою, спитала кволо:

– Де я?

Скрипнули дверi. З маленькоi темноi кiмнати вийшов невисокий чоловiк у шкiряному засмальцьованому фартусi, у кашкетi дашком назад, з шевським молоточком у руцi.

Вiн квапливо кинув молоток у кут на пiдлогу, витер долонi об фартух, i густе павутиння жилок на дрiбному обличчi налилося багрянцем.

– Хвала тобi, Господи! – зiтхнув i, склавши руки на грудях, сiв скраечку лiжка бiля Вiри.

Вiра повторила ще раз те саме запитання.

– Не турбуйтеся, будьте спокiйнi… Ви, пане дзею, пiд щасливою планетою родилися або в кошулi.

Тепер усе гаразд… Бiльше двадцяти душ пiд тим будинком пропало. Та й вам було три чвертi до смертi.

Вiра хвилювалася все бiльше. До неi повнiстю поверталася свiдомiсть, але дiвчина не знала нiчогiсiнько. Не мала уявлення, що це за чоловiк iз обламаними нiгтями на пальцях i з видовженим уперед обличчям, наче вiн весь свiй вiк дивився напружено в одну точку.

– Хто ви? Куди я потрапила?

Чоловiк зрозумiв, що хвилюватися дiвчинi не можна, i поквапився розповiсти коротко про все.

– В той день, коли розпочалася вiйна, – це менi розповiв мiй племiнник, – ви мали зустрiтися з ним. Мене це нiчого не обходило, – обачливо застерiг, – то така справа, що нiкого не минае. А вiн ще вдосвiта дiзнався про все це лихо i таки вiдразу кудись там пiшов. Куди – не знаю, бо то нiц мене не обходить, але через те запiзнився на рандку.

– Ми-рон? – кинулася Вiра.

– Так-так, наш Мирко. Тiльки ви обiцяйте, що слухатимете спокiйно. Лiкар заборонив вам нервувати… Я – Миронiв вуйко, Казьо Сарабай.

Вiн живе, тобто жив… у мене. Але най це буде мiж нами… Ну, i, пане дзею, маете велике щастя, що вiн таки вийшов. Це ж Мирон вас принiс ледве теплу.

Щаслива усмiшка ледь торкнулася вуст дiвчини i вiдлетiла, злякана.

– Де вiн тепер?

– Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер нiхто нiчого не знае. На фабрику я вже не ходжу, роботи нiхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком i знову, як за Польщi, вдаю дурного.