Жарінь. Зупинись, подорожній!

А Вiра стояла на тротуарi, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу бiля ветхого будинку на Замарстинiвськiй, i безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.

Рожевi пiвонii сивiли за парканцем вiд пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Вiру i грубо вилаявся: «Роззява!», пробiгли з карабiнами бiйцi, i гахнув вибух зовсiм недалеко, бiля шкiрзаводу.

Що це? Вiйна?!

Неначе сама смерть зiрвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небi й понад землею в божевiльнiй радостi.

Не вiрячи, що це таки вiйна, Вiра пiдбiгла до незнайомого чоловiка, що квапно проходив мимо неi, схопила його за полу пiджака й переляканим поглядом благала заперечноi вiдповiдi:

– Що це, вiйна?

– Нi, забава! – рiзко звiльнився чоловiк з ii рук, та, повернувши за будинок, зупинився й крикнув:

– Чого стоiш? Цяцю в небi побачила?

Вернувся, схопив ii за руку, i обое впали ниць. Металевий рев, пронизливий i кровожерний, пронiсся понад димарями – розшалiла смерть гуляла безкарно над громаддями будинкiв i гасила хижу спрагу над Полтвою, вириваючи камiнь i мерву у блакитне небо.

Пiднялись, Вiра побiгла за незнайомим чоловiком. Де заховатись? Але в цю мить згадала, чого прийшла сюди раннiм ранком аж з другого кiнця мiста, висмикнула руку i майнула на вулицю. Ще раз, зовсiм близько, ригнула смерть полум’ям i димом, та Вiра вже не бачила й не чула нi вибухiв, нi зойку поранених, нi шроту цегли та камiння, що падали з неба й кришилися на бруку, анi свисту осколкiв.

Бiгла, та не додому, а вниз, навмання, не втрачаючи надii, що таки зустрiне його, адже вiн не мiг злякатися. Впевнена була, що нi камiнь, анi осколок не смiе ii зачепити, поки не побачить вона Мирона, поки не скаже, що любить його так, як жодна жiнка в свiтi не вмiла любити, бо не тiльки наснила, вимрiяла його в дiвочих мрiях, а й сама доспiла пiсля зустрiчi з ним, як вишня в червнi.

Вiрила… Мелькали поруч вiкна будинкiв i чиiсь зляканi очi, шалений трамвай котився вниз без гальм, залiзний птах, наче коршак, падав просто на неi i пiднiмався, лютий i жорстокий, понад фабричними трубами до неба.

І тут сталося щось неймовiрне. Високий будинок з вежею розсипався перед ii очима, нiби складений з дитячих кубикiв. Слiпучий блиск, шум у вухах, поштовх у бiк. Може, скрикнула, а може, й нi. Заскрипiв пiсок на зубах, не стало неба, мiста й людей.