Жарінь. Зупинись, подорожній!

Шинкарук давно не схилявся до синового чуба, що пахнув сонцем i суницями. Крадькома витер зрадливу сльозу.

Легко пройшли батьковi слова через призму конкретного життя, яке оточувало Богдана. Вiн бачив тiльки добро на землi i людей, якi творять добро, i любив iх. Не питаючи дозволу матерi, вступив до пiонерськоi органiзацii. Обурювався, коли вона забрала в нього галстук, сказавши: «Індикiв лякати будеш», не розумiв, чому мовчав батько, коли вiн похвалився, що за рiк стане комсомольцем. Адже тато мусить вiрити в те саме, що й Богдан.

Бо ж у що iнше?

Богдан лiг долiлиць на землю. Вчора пiдгортав картоплю, ще трохи млiе поперек. А земля пахне листям кульбаби, чорнобилем, пахне свiжим молоком, немов на цьому мiсцi тулилась до трави корова повним вим’ям, пахне вощиною i житнiм хлiбом. І здаеться Богдановi, що сьогоднi вiн, як нiколи дотепер, вiдчувае, як мiцно можна любити свiй край.

«Нi, хто вiрить у богiв, той не може по-справжньому вiрити в людей».

Над потiчком спiвали хори берiз.

Вiн завжди iх чув. Ще в ранньому дитинствi будився серед ночi вiд спiву берiз за вiкном. Тодi вiн вiрив, що це спiвають ангели. А тепер вчував у цiй мелодii пiсню всiеi землi, прекрасноi, чистоi, повноi свiтла, зеленi й добра.

Далеко, в тому боцi, де Коломия, почулися глухi вибухи. Густо – один за одним. Богдан пiдвiвся, вибiг на леваду. Що це? На небосхилi висiли бiлi м’ячики дивних хмаринок. Вони з’являлися густими зграйками то в одному, то в iншому мiсцi i розпливалися в повiтрi.

A-а, летунськi вправи…

Але до струмка вже не повертався. Перейшов сiножать i подався стежкою додому.

Ще здалека почув голос батька. З кимсь розмовляв у хатi.

Богдан зупинився бiля кущика бузку неподалiк од вiкна. Чий це голос?

– А я не прийшов вас перепрошувати, – впiзнав Опришкiв густий баритон. – Тiльки ото за Пушкаря тодi, немов спросоння… Та ви, вчителю, таки трохи мене здивували.

– У нас з вами нiколи не було зовсiм однакових поглядiв.

Проте якщо подумати, ми завжди змагалися за одне: щоб краще люди жили на землi. І коли я подiлився з вами своiми сумнiвами, то це ще не означае…

– Су-умнiви! Ви, iнтелiгенти, надто багато сумнiваетесь. Не привезли мануфактури в кооператив – за Польщею банно, не доплатили колгоспниковi за роботу – погана влада, брата вашого скривдили – давай iншу. А я люблю радянську владу, як добрий господар землю, хоч вона мiж пшеницею i будяка часом сплодить.