Жарінь. Зупинись, подорожній!

Вiн потрясав над його обличчям кудлатою бородою i душив кощавими пальцями за горло. Цiлими днями ходив, наче струений, все боявся кари невiдомоi сили, а найбiльше тiеi порожнечi, що глухо стугонiла в грудях.

Не витримав. Увечерi, коли мати вже спала, а батько допiзна працював над рiчними звiтами, вiн зайшов до нього в кiмнату.

– Тату…

– Ти ще не спиш? А я просив не заважати, – не вiдриваючись вiд паперiв, промовив Шинкарук.

– Я мушу щось сказати, татку…

Шинкарук вiдчув тривогу в голосi сина, рiзко повернув голову, глянув i весь насторожився: вiн дотепер не задумувався над тим, що цьому довгов’язому хлопчинi минуло чотирнадцять рокiв.

У нього, напевно, е свiй свiт думок i запитiв, i його батькiвська порада зараз як нiколи потрiбна Богдановi.

– Що трапилося, Богданю? – Вiн простяг руку, щоб погладити хлопця, i опустив ii. Побачив: син уже не хоче, щоб його пестили, вiн чекае, коли з ним поговорять, нарештi, як з дорослим.

Шинкарук встав. Богдан мовчки переступав з ноги на ногу.

– Татку, я… я вже не вiрю в Бога.

Батько змiряв поглядом сина з нiг до голови, випростався i, здавлюючи задоволений вигук, чмихнув у вуса.

– Переконали вчителi?

– Нi, я сам…

– Са-а-м?

– Так-так! – блиснули Богдановi очi. – Нам казали, що Бога нема, але я вiрив мамi, та й ти… А тепер зрозумiв, що на iнших планетах нiхто не може знати нашого Бога, що його самi люди на Землi видумали… Але менi страшно, татку… Нi в що не вiрити?…

Шинкарук узяв сина за рамена i посадив у крiсло.

– Я теж атеiст, Богдане.

Хлопець схопився. Вiн нiколи не пiдозрював, що батько безбожник. Адже мати запевняла: тато молиться, а у школi говорить те, що мусить. Разом з бентежним здивуванням прийшло до Богдана незвичайне вiдкриття: перед ним стоiть його однодумець, друг!

– А мама?

– Багато людей вiрять… Але пройде певний час, i Бiблiя стане казкою для дiтей. Та головне не це, синашу. Людинi треба в щось вiрити, на те вона людина.

– У що?

– Приглянься до життя.

Ти мусиш дорожити своею землею i знати, за що нею дорожиш. Це справа не одного дня, Богдане. Любити рiдний край, пити рiдну мову, як джерельну воду в спеку, поважати працю людей, ненавидiти тих, хто чинить зло, а любити тих, хто добро творить, – це велика, добра вiра.

Богдан заворожено слухав батька. Вiн не мiг одвести вiд нього очей i вiдчув, як вiрить цiй людинi, що е його батьком. Примруживши вiд щастя очi, притулився до його грудей.