Журавлиний крик

– Загадай щось, Іване, – сказав Гаврило, – а як оцей Тринитка вiдгадае, то iй-богу, папушу тютюну вiддам йому та ще й шеляга в карнавку по обiдi за нього кину – такий же вiн догадливий, хай йому бiс!

– Та хiба то довго? – смачно затягнувся хорунжий димом. – Ну, що ж воно таке, Панасе: взят iз землi, яко же Адам, ввержен у пiч огненную, яко три отроки, проданий на торжищi, яко ж Йосиф, був на пиру в Каннi Галiлейськiй во днi юностi, а умре – i костi його не погребоша?

– Ілля-пророк! – випалив молодик.

– Бабзделя ти! Та то ж горщик, – захлинувся вiд смiху Саранча i, перемагаючи регiт козакiв, прискiпувався до знiченого Панаса Тринитки: – Скажи тодi менi ще таке: один богомiльний забрiв до Палестини i побачив там костi дiтей, що iх Ірод повбивав.

– Дiвчачi – бiлi… – невпевнено вiдказав Панас.

– Пане курiнний, – повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидiв за столом чомусь понурий. – Вiддайте його до школи до попа Тарловського, вiн же в Бiблii нi бе, нi ме.

Курiнний не вiдповiв, а невгамовний Саранча – знову до Тринитки:

– Звiдки ти такий приплентався?

– Та ж казав уже – зi Слобожанщини…

– То ми вже чули. А де ж саме твоя рiдна краiнонька?

– Рiчку Мерлу знаете? – вже посмiливiшав юнак.

– Та знаю.

– А Мжу знаете?

– Теж знаю…

– А Василя на прозвисько Лопата чули?

– Нi, Василя з таким прозвиськом не чув.

– То це я його приймак.

Тепер розсмiявся курiнний.

– Гей, то ти, хлопче, не зовсiм ликом шитий! Не журися, будеш ти iм ще баки забивати, тiльки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитцi носогрiйку.

– На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули дверi, на порiг ступив канцелярський джура.

– Пане курiнний, на старшинське коло кошовий скликае!

Опанас Колпак нiби й ждав цього зову, рвучко встав i вийшов з куреню.

– Чого це Лантух та коло перед радою скликае? – пiдвiвся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

– Ба… Чомусь-то вже з'iхалися старшини спозарання цього року, – вiдказав хтось iз сутiнкiв. – Гомонять, Калниш позвав.

– З якоi речi йому аж так старатися? І без того товариство його на думцi мае. Засидiвся Лантух на вiйськовому хлiбi.

– Вибирай – не вибирай, – прогундосив той же голос зi сутiнкiв, – а я свое кажу: якби кошовим став навiть сам Господь Бог, то й вiн не дав би на курiнь бiльше царського жолду, нiж бере собi.