Журавлиний крик

На поклiн до Лантуха не йшли, та й вiн не виходив з отаманського куреня. У вiйськовiй канцелярii орудував сам Калниш, писар Іван Чугуевець просиджував коло нiбито хворого кошового отамана.

– Знають чи не знають? – тривожно допитувався Лантух у писаря – единоi людини, утаемниченоi в його намiри.

– Бог вiдае. Мовчать, – вiдповiдав писар i сам не рад був отаманськiй затii: ще, чого доброго, до киiв присудять. Та рекузуватися не було вже куди, вiн чекав, що придумае тепер кошовий.

– Хто скликав iх?

– Приiхали слiдом за Калнишем.

– Хитра лисиця… А рескрипту вiд губернатора ще нема. І пiзно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скорiше. На заколот чернi вистачило б пiкiнерiв з Новосiченського ретраншементу, до паланок Леонтьев послав би ланд-мiлiцiю з Украiнськоi лiнii, що над Орiллю. Тепер усi тут. Багато з ними?

– По десятку козакiв з кожним.

– Треба скликати коло… Проси до вiйськовоi канцелярii.

Спокiйною була на позiр столиця Запорiжжя. Вiтри понадували снiговi намети зi захiдних горбiв, замели плавнi на озерах, тiльки китицi очерету стирчали з кучугурiв; внизу, бiля луки Пiдпiльноi, загородившись частоколами, принишкла сама Сiч, обведена валом, на якому бовванiли сторожовi вежi з бiйницями.

За частоколом, на передмiстi Гасан-башi, теж панувала холодна тиша, зрiдка сновигали козаки, тривожачи лiнивих шинкарiв; на вежах вряди-годи, нiби спросоння, пугукали вартовi; користаючи з нагоди, вiдсиплялися козаки по куренях, гомонiли.

У курному, без димаря, Титарiвському куренi чаклував бiля кабицi кашовар – варив для козакiв рибну юшку, пiдлiток-помiчник мив у коритi дерев'янi ваганки, на дощаному полу вздовж стiни лежали покотом сiромахи, передаючи один одному череп'яну носогрiйку. З круглого, як тарiлка, вiконця ледь пробивалося свiтло i падало саме на бiляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потiм вирости оселедець, тiльки-но позначилася: видно, козак прибув на Сiч недавно.

Вiн з цiкавiстю придивлявся до побратимiв, мовчки прислухався до розмов i, певно, заздрив iм, безтурботним, насмiшкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, i з нього мали собi потiху бувальцi.

Старий вiйськовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати i обозним, i булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав ii, минаючи молодика, хорунжому Івановi Саранчi. Молодик простягнув було руку до люльки i знiяковiло опустив ii.