Злодії та Апостоли

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг i голiсiнькi, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка вiдразу iх зiгрiла; мандрiвники швидко оговтались вiд незручностi перед незнайомими людьми й посiдали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змученi жiнки дрiмали, поскулювавшись, мов куропатви на стернi, вiвчарi теж посхиляли голови до колiн i куняли, тiльки спузар, брудний i чорний, як арiдник, пiдкидав у ватру смерековi полiнця й галузки хвоi – ватра спалахувала, трiщала, в колибi пахло ладаном, а дим, що струменiв до отвору в стелi, виiдав очi.

«Як же ви опинилися тут, молодята? – спитав урештi ватаг, пильно, аж пiдозрiливо приглядаючись до Оленки й Данила. – А звiдки приманджали?»

«Нездалеку, вуйку Дмитре, – вiдказав Данило. – Я з Явiрника, а Оленка iз Зеленоi… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальськi забави. Аж тут…»

«Плова в нас довго не тривае, до вечора й слiд вiд снiгу згине, проте люта вона, – повiв бесiду Мочерняк.

 – То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грiшнi… Чи вже пошлюбленi? – допитувався, виймаючи iз сироватки бриндзу та сплескуючи ii в кружала. – То я питаю – пошлюбленi?»

«Та нi, – почервонiла Оленка. – Ми щойно в дорозi познайомилися».

Данило невдоволено глянув на Оленку: навiщо вона сповiдаеться – чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить iх старий з колиби в таку стужу…

«Ми посватанi, – поправив Данило дiвчину.

 – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми нареченi, вуйку Дмитре», – додав твердо.

«Посватанi, то й посватанi, – мiркував уголос ватаг, не пiдводячи голови. – То не пiдете вже нинi на верх, нiхто туди не прийде в таку плюту – i слава Богу… От поiжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарi, стадарi, козярi та й цi, – показав на вiвчарiв, що куняли бiля ватри, – скоро туди пiдуть, бо треба рано вставати… Й жiнок теж мушу примiстити.

Тiсно буде… Тiльки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не бувае».

«Не соромте, вуйку, дiвчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тiшилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана нiхто не вийде? Чому – слава Богу?»

«Якщо ти, хлопче, з Явiрника, а дiвка iз Зеленоi, то мали б чути про ворожнечу мiж Шумеями…»

«Мiж Шумеями?!» – аж скрикнув Данило й вiдразу стих.