Злодії та Апостоли

Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висiв над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхiтливоi потвори, що безупину мiняла свiй погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона iз роззявленою пащею, якою вiн поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрiвникiв i шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрiмко пiднялися в небо клуби сизих випарiв, окреслених оранжевою облямiвкою, нiбито десь там, на урочищах Обнижа i Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллеться схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будiвлями на нiй; перехреснi тихi блискавки протинали небесну куряву, розпiкаючи ii до стану фiолетовоi плазми; обважнiлi, немов насиченi вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарештi безугавний гуркiт громiв.

Роздiл другий

Свiт стемнiв i не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побiгли плаем, що потягнувся вздовж пiднiжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темiнь залiплювала очi, Оленка зсувала долонею з обличчя снiжницю; обое вмить промокли до нитки, в Оленчинi шльопанцi набилося холодноi квашi, ноги задубенiли, руки заклякли, тiльки з Даниловоi долонi, в якiй вiн затиснув руку дiвчини, струменiло тепло; обое бiгли навмання, бо свiт геть зчорнiв – й нарештi повiяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвiтлiло – то Данило з грюкотом вiдчинив дверi колиби, увiпхнув досередини дiвчину, сам ввалився за нею, й порятунок вiд лиха постав перед ними в образi вусатого дiда, який сидiв за котлом, повним загуслого молока, й з тiеi гущi виймав снiжно-бiлу масу, витискав долонями з неi сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свiжi будзи.

Побачивши у дверях колиби промоклих i заснiжених подорожнiх, ватаг припинив роботу, пiдвiвся з лавицi й стрiмко подався до них, простягнувши руки.

«Падоньку гiренький! – забiдкався старий. – Та яка мара вигнала вас у гори в таку шаргу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вiшайте шмаття на бильця бiля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», – приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Вiн стягав з жердини бiлизну, холошi, кептарi й подавав iх то хлопцевi, то дiвчинi й сказав до вiвчарiв, що сидiли довкола ватри, та до жiнок, якi встигли допасти до колиби перед грозою:

«А повiдвертайтеся, повiдвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».