Злодії та Апостоли

Досi Оленка нi разу в Явiрник не заходила й не мала тут знайомих, а втiм, скiльки тих дитячих та шкiльних лiт, та й то середню школу закiнчувала в Жаб’i, а до явiрницькоi п’ятибанноi церкви батьки й на празник не ходили – молилися в своiй маленькiй дерев’янiй церковцi; нi один парубок iз Зеленоi не пазив за явiрницькою дiвчиною, тiльки на третiй день Великодня сходилося з обох сiл парубоцтво на границю, й чутно iх було на всю околицю: «Злодii, що з вами ся дiе?» – «Апостоли, де вашi постоли?» – й казали очевидцi, що без кровi нiколи там не обходилося.

Але Оленка того нi разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на тi гаiвки, то й приходив iнколи збитий на квасне яблуко.

Оленка навiть не вiдала, який той Явiрник з виду, бо скiльки його зобачиш з вiкна набитого автобуса, коли доводилося iхати в Буркут?.. Та нинi вже знала, що звiдси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще нiхто нiколи iй такого не говорив, i нi з ким досi ще не цiлувалася, а з ним заснула в солодкому поцiлунку, – i де вiн перебувае в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рiдна хата, а та, що найкраща, але ж усi гарнi, й у кожнiй з них мiг вiн народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до ii серця.

Зупинилася бiля кладки, що переводила на другий бiк рiки, до Теребiжа, й любувалася селом. Було воно зовсiм iнакше, нiж ii рiдне: Зелена втопилася в перелiсках, запалася в iзвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явiрник, – щоб Зелену побачити, треба було зiйти в довгу й рiвну видолину над Черемошем, де скупчився бiля церковцi сiльський центр i заслонився вiд свiту високими цвинтарними смереками – село затаювало перед свiтом себе й свiй опришкiвський дух.

Оленка навiть не знала, де той Теребiж: сказали iй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою мiж горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамрiли схожi на колиби хижi, покритi снiпками чорноi прокуреноi соломи, що напластувались один над одним, i дивно було, що тi громiздкi нечупарнi дахи не розчавлюють хатнi клiтi.

Але таки повтискали iх у землю – вiкна рамцями сперлися на призьби й, звороженi та непривiтнi, дивилися на свiт чорними очницями – могло здаватися, що цей присiлок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього нiхто не заходив – нi красти, нi правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбiйницький вертеп.