Злодії та Апостоли

Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишнiй власник – мольфар чи то опришкiвський ватажок – користувався ним у господарствi, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярнi знаки, не були пошкодженi; по обох боках головки вирiзьбилися двi корони, з-пiд яких визирали совинi очi – може, то лики Бiлобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зiткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажкiв, якi невiсть-чого заворогували мiж собою; а тi рунiчнi насiчки – черти i рiзи – то, певне, запис iсторii ворожнечi, i якби тi письмена вiдчитати, то можна б дiзнатися про початок розмиру – хтось же записав i прокляття i благословення на бартцi…

Ось де захована iсторiя мого роду, подумала Оленка, i напевне серед цих письмен е знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рiд Шумеiв був обiзваний поганим прозвиськом – i започаткувалась вiдтодi родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кiнець – на Попi Іванi.

І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з ii початку, заслоненого вiками, а з кiнця – з допиту останньоi жертви родового роздору.

Вранцi Оленка зiбралася, сказала батькам, що iде до Жаб’я, а сама подалася пiшки в Теребiж. Йшла вздовж Черемоша супроти течii, рiка все звужувалась, мiлiла й, обмиваючи Явiрник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обiйстями, i кожне вiдрiзнялося вiд iншого то гонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрiвлею; на одному обiйстi стримiв до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фiгурним дашком iз пiвником-флюгером; кожен двiр мав вiдмiнну огорожу – там штахети, там частокiл, а де звичайне вориння; однi хати складалися зрубом, а iншi облицьовувались жовтими дошками – село скидалося на розмаiту й водночас гармонiйну, немов у калейдоскопi, мозаiку; був рисунок села продуманий, нiби спланований мислю единого архiтектора, i свiдчило воно про заможнiсть явiрницьких мешканцiв, якi, виставивши свое добро напоказ, обступили житлами, немов дiти батька, високу Думську гору, на чолопку котроi стояла схожа на старовинну кастелу багацька гражда.