Злодії та Апостоли

Довгими зимовими вечорами, коли в граждi западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настiнного дзигаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лiвiй руцi палець за пальцем, перераховуючи, скiльки теличок, а скiльки бичкiв привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшоi тварi, пам’ятав вiк старших й робив позначки на сволоцi – яку й коли треба гнати до Сигету на продаж, а хатнi слухали й мовчали, бо до господарських розрахункiв нiхто не мав права втручатися, й Никола, на вiдмiну вiд Федори, що зайняла становище господинi, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, вiд якоi аж за двадцять лiт, коли вже Марiя вiддалася за вчителя в Бiлу Рiчку, народився хлопчик Данилко.

Тодi в Данилового дiда вже не було стада, залишилися лише двi корiвки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артiль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цiлоденно тинявся на пасовиськах, вiдшукував ту чи iншу свою корiвчину й кликав до себе, корови газду впiзнавали, пiдбiгали до нього, брали в морди його рапавi пальцi й смоктали, а дiд припадав до iхнiх лобiв, пестив i ридма плакав.

Про все це Данило дiзнавався з розповiдей матерi, а в його власнiй дитячiй пам’ятi залишилася лише дiдова пасiка, що вишикувалася довгою шерегою на царинi пiд Магурою.

Та пасiка була окремим царством серед рiзнобарвного квiтування гiрських трав, i доступ до нього мав лишень дiд Пилип – його одного допускав до себе дзвiнкий бджолиний люд, що в цiлоденнiй працi помiж зел i на медоносних липах, зумисне задля пасiки посаджених, поводився сумирно й не помiчав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибiгав з гражди, стрiмко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче до царини пiд Магурою, ставав обережнiшим i сповiльнював хiд, а коли вже долинало до вух погрозливе гудiння, то й зовсiм зупинявся, не виходячи з дива: як це так, що дiд бджiл не боiться, смiливо виймае з iхнiх хаток рамцi з обважнiлими вiд меду щiльниками, кусючi комахи лазять по дiдових руках, по обличчi, а вiн лише денеколи легко iх зсуне долонею й при цьому спокiйно смокче люльку, що звисае з губiв на довгому цибуху аж до пояса, круглi кiльця диму вихоплюються з мосянжовоi чашечки й пливуть над вуликами, злагiднюють бджiл, а потiм розчиняються в повiтрi, не залишаючи по собi слiду.