Злодії та Апостоли

Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповiдь ватага про невгасиму ворожнечу мiж родами Шумеiв? І що з того, що Данилових родакiв прозвали Апостолами, – та навiть якби Оленка походила з Шумеiв, прозваних Злодiями, то яке це мало б значення нинi для них обох – цивiлiзованих, освiчених, сучасних?

Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дiвчина iз Шумеiв-Злодiiв, i соромиться вона негiдного прозвиська й озлоблюеться на людей, якi про це iй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправдi так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи мое прозвисько не мае iронiчного вiдтiнку, як-от – «святенник», «боженька»?

Данило не був упевнений, що догадка його вiрна, проте в ii справдешностi щораз то бiльше переконувала дивна поведiнка Оленки – i йому стало гiрко вiд того, що така дрiбниця знiвечила iхне знайомство, однак тут же вкрадалася у свiдомiсть думка про фатальнiсть родовоi приналежностi, коли за неi ось учора пролилася кров.

Вiн мусить наздогнати дiвчину й переконати ii, коли це правда, в марностi задавнених образ i родовоi ворожнечi, та водночас проколювалася в душi цiкавiсть дiзнатися правди, заступленоi вiд нього заслоною правiку.

Й заволав Данило навздогiн Оленцi, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся мiж ними; вiн перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: бiля дороги стояв порожнiй жаб’евський автобус, який стоятиме тут до самого надвечiр’я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поiхала попутною вантажiвкою.

Змучений i збезнадiяний, вiн присiв на приступку машини й думав про свiй родовiд, який для нього сягав не далi дiда Пилипа Шумея, що помер, коли Даниловi сповнилося десять лiт.

Роздiл третiй

Данилова неня Федора прийшла в Явiрник ще малою iз присiлка Теребiж, де вузькоокi, кустратi й чорнi вуглярi випалювали деревне вугiлля й виплавлювали смолу з березовоi кори, а ще крали курей по довколишнiх селах.