Злодії та Апостоли

Пiд пiвнiчною стiною сiрiла латка вчорашнього снiгу й на нiй розмазалась червона пляма; поруч валявся зломаний держак вiд бартки, й Оленка пильно придивилася до нього… Повсюдно виднiлися слiди шабашу: консервнi бляшанки, порожнi пляшки; з почорнiлого вогнища струменiли тоненькi цiвки диму.

Оленка стояла з одного боку снiговоi латки, а Данило з другого, й мiж ними темнiла пляма, що бралася в коричневий колiр; обое й далi мовчали, й кожне з них намагалося розкрити загадку iхнього вiдчуження й таемницю, яка вiдбулася на цьому плацу купальськоi ночi.

Данила огорнув туск вiд думки, що вони зараз розiйдуться й нiколи бiльше не зустрiнуться; на його устах ще теплився слiд дiвочого поцiлунку – й не буде того бiльше, не буде; вiн хотiв спитати в неi прiзвище й не зробив цього, Оленка теж не запитувала, i вiд цiеi нез’ясованостi тайна сама скрадливо прояснювалася, й страх перед ii розгадкою примушував обох мовчати.

«Чи ми ще колись зустрiнемося?» – витиснув Данило з горла й побачив, як вродливе обличчя дiвчини вкрилося вмить осугою смутку.

Вона пiдвела на нього погляд i тихо мовила, показавши на коричневу пляму:

«Хiба не бачиш, що мiж нами кров?»

І рiзко рушила з мiсця, обiйшла закривавлену латку снiгу, припала до Данилових грудей, поцiлувала його в щоку й вибiгла з плацу, пiднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялiвцю.

Бiлява голiвка вряди-годи то виринала з ялiвцевих i жерепових зарослiв, то зникала, й Данило чомусь-таки вiрив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, i що могла важити для них червона пляма на снiгу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сiк розлив… А якби й кров, то що iм до бiйки якихось сп’янiлих парубкiв, чому б це мало стати причиною iхньоi розлуки?

Постать дiвчини вихопилася iз зарослiв й чимдалi малiла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повiяло пусткою – вiн зрозумiв, що бiльше нiколи ii не побачить, i вiд цього зробилося неймовiрно тоскно; вiн ще не мiг визначити цiни згуби, лише вiдчув, як вiдкроiлася вiд нього немовби половина його сутностi, щойно заповнена образом дiвчини, яка несподiвано завiтала в його життя.