Орда

До самого надвечiр’я долинав з Гончарiвки лемент мордованих людей, шибки вiкон вiдбивали червiнь пожеж, мати з дочкою чекали на свою чергу, бо хто в цьому пеклi згадае заслуги страченого Мазепою генерального суддi Василя Кочубея, що виказав царевi замисли гетьмана, – смерть буде всiм, i Кочубеiха вкотре прокляла винуватця всiх бiд ii родини, а нинi й Батурина.

Та ось долинув до ii вух вереск дiтей i слова благань: «дядьку, не треба… мамо… тату…!», i цього вже слухати було немiч – уста Кочубеiхи занiмiли на якомусь словi «отченашу»; нi крик, нi молитви, анi плач уже не могли видобутися з горла, i була б вона нiмiла до судноi години, якби не обурив ii спокiйний, святий лик Мотрi, що сидiла на лавi пiд iконами; вибiлене стражданням обличчя дочки випромiнювало всю ii красу, начеб мала вона витекти нинi вся до краплi й полишити по собi тiльки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли свiт гине; Кочубеiха помислила, що дочка збожеволiла, але Мотря глянула на неi чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матiр, що смерть – то не найстрашнiше, i цей доччин спокiй видобув з горла староi найбруднiше прокляття:

– Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тiльки ти!

– У чому я повинна, мамо? – спокiйно вiдказала Мотря.

– Ось його призначення! – показала Кочубеiха на червонi вiд полуменi вiкна.

– Хтось мусить на вiйнi програти, мамо. І ще не знати, хто програв, – заговорила Мотря, не дивлячись на матiр, i нiби не до неi провадила свою мову: – Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запiчку, вона завжди народжуеться в кровi, тiльки ми нiколи не бачили, не зрiли зблизька смертi за волю…

– Ти i тепер, цiеi страшноi митi, з ним розмовляеш! – засичала Кочубеiха.

– Немае волi там, де люди стали покiрним бидлом. А Украiна ще бореться, – закiнчила свою мову Мотря.

Кочубеiха нiмiла вiд спокою дочки гiрше, нiж вiд страху: ким це – Богом чи сатаною спiслано на Мотрю ту облудну вiру у волю цього тричi проклятого краю, що уже двi сотнi лiт спливае кров’ю та слiзьми i все марно, марно… То чому б не змиритися з долею i спокiйно споживати хлiб, який дае ще земля?..