Орда

Чи ж то наша вина, що в сиву давнину вiдмовилися предки нашi вiд корони, визнавши зверхнiсть вiзантiйського патрiарха, що права коронацii не мав, i через те вони стали слабшi за сусiдiв, яких коронував Папа Римський? Що, втративши княжу владу, тi ж праотцi потрапили в залежнiсть вiд коронованих сусiдiв i вже нiколи не зумiли витворити в собi поняття держави? Що вiдсутнiсть власноi корони породжувала надмiрну повагу до неi, i тому витворилося у нас рабське прагнення чужоi коронованоi влади? Що нашi гетьмани монархами не ставали, а тому чернь шукала захисту в чужих вiнценосцiв? Чи ж не тому нашi батьки присягали московському монарховi в Переяславi, беззастережно увiрувавши в його силу? Чи не через нашу готовнiсть вибирати мiж волею i неволею так трагiчно довго тримав гетьман Мазепа в таемницi свiй намiр визволити Украiну? Чи не запанувала в Украiнi одчайдушна й приваблива, що сусiдiв чарувала, дивувала i втiшала, демократiя чернi? Чи не запiзно прийшла до Мазепи iдея гетьманськоi автократii? Помилуй нас, Боже, по великiй милостi твоiй, всели у нас дух державностi!.

.»

– Зупинися, – промовила Лебедиця-Мотря. – Щира твоя молитва, та нiколи не очорнюй того, що е наше i едине на свiтi. З нашого демократизму виросте колись найсильнiша в Європi держава, коли обручi корон розчавлять чола чужих вiнценосцiв.

– Але для того ми спершу мусимо вбити в собi полковника Носа, що завжди свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти йому накласти на нас кайдани ситоi неволi.

Полковник Нiс протягом усiеi iсторii чигае на нас звiдусiль. Ти збайдужiв – це вiн вчинив. Злякався – вiн. Позаздрив, озлобився, донiс, охаяв – вiн! А далi убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруйнував храм на землi i в душi своiй!

– Ти пишеш сповiдь?

– Так.

– І хочеш цим очиститися?

– Так.

– Легку спокуту обрав для себе…

Єпiфанiй розмовляв з Лебедицею, не дивлячись на неi: вона була при ньому навiть тодi, коли полишала келiю, проникаючи надвiр смужкою серпанку крiзь загратоване вiконце.

Вiн звiряв своi думки i сумнiви з ii гiднiстю, i коли вона не заперечувала – тiльки тодi переконувався в правдивостi й потрiбностi своiх думок.

Проте цiеi хвилини Єпiфанiй не хотiв прийняти ii слiв про дешеву спокуту сповiддю.