Мальви. Орда (збірник)

Я, правнук Тамерлана!»

Іслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi. Ковзнув поглядом по долинi – греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у своему кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або складае вiршi про солов’я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени[53 - Сеймени – ханськi стрiльцi, татарськi яничари.

]. Злiсно зареготав Іслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвiр’я? Вершник скрутив улiво – нi, ще не час – i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя Салачика.

Вiд Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд до ущелини загородив лiтнiй палац хана Ашлама-сарай, весь захований у садах, а поруч приплюснулася до самоi землi духовна школа Зинджирли-медресе.

Тут колись учився Іслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука.

Вай-вай, коли то було… Над брамою медресе, пам’ятае, висiв дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маестатом науки i релiгii. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоiх предкiв.

У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав бажанням спробувати крицю своеi карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волi…

Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з козацтвом, скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного[54 - Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi.

]. Зiв’яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Іслам-Гiрея.

Тож у iнших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворi европейськоi витонченостi й дипломатii.

Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою, а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней, не було зброi – залишалися самi думки i злоба.

Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз.