Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

Кiнець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню i цвiтiнням, ураз зчорнiв вiд смерчу, що розпачливою пiснею прилетiв у Галичину ранiше газет i радiопередач на детекторних i лампових приймачах; траурна пiсня, невiдомо ким умить складена, яким бардом виспiвана, на яких iнструментах озвучена, прорицала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, лiси й дiброви, весь край заголосив тiею пiснею, що випливала з уст неусвiдомлено стривожених пастушкiв, з гуртiв зажурених молодиць бiля перелазiв, зi сцен просвiтянських читалень.

І ридма заплакала вся осиротiла галицька земля.

Прийшла вiстка з Роттердаму —

Вивiсили чорну фану;

Прийшла вiстка iз чужини:

Вбили вождя Украiни…

У безнадii поник тодi вражений цим голосiнням керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрiдний i видихнув iз себе струджене зiтхання, схоже на останнiй подих:

«Пропало все… Не встане бiльше Украiна».

І обiзвався на те Максимiв син Остап, який лише на одну нiч вийшов iз позаднiстрянських лiсiв, полишивши свою боiвку, щоб принести батьковi докладну звiстку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамi:

«Неправда ваша, замохнатiлi панове комбатанти: справжня вiйна щойно розпочнеться!»

Батько подивовано глянув на сина, й вiдвага юнака тривогою дiткнулася його серця: вiдчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантiв, котрi не знали вiд нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють вiн сам прищепив синовi… Ще учнем Коломийськоi гiмназii Остап Безрiдний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмi стратили Василя Бiласа й Дмитра Данилишина, тодi вiн поклявся помститися за них, а за кiлька рокiв покинув гiмназiю i зник у глибокому пiдпiллi.

За рiк Остапова боiвка загарцювала по всьому краю: горiли маетки польських колонiстiв, пограбовано поштовi заклади в Трускавцi, Бiбрцi й Городку; безстрашний лiсовий вовк Безрiдний був невловимий: марно вистежувала його ватагу полiцiя, полишаючи в дебрях мертвими найсмiливiших жандармiв, якi наважувалися надто глибоко проникати в тужанiвськi пралiси.

І стих у душi Максима малодушний болiсний зойк, вiн з гордiстю дивився на сина, та все ж намагався погамувати його невтримну лють.

«Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, нiби не був упевнений, що говорить те, що думае. – Є рiзнi способи боротьби, не тiльки вiйна. Є й легальнi…» – i загнувся батько пiд пронизливим поглядом сина.

«Легальнi?..