Країна ірредента

Але якби всi громадяни об’едналися в едину силу, що важко собi уявити в Украiнi, – навiть тодi залишилися б iз тавром рабiв на чолах…»

На цю iнвективу вiн, видко, чекав моiх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не вiдчув i тому взявся обгрунтовувати своi мiркування:

«Імперii, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землi iнфраструктуру, яку вчорашнi невiльники не вмiють перебудувати до нових потреб i не мають теж сили здерти з лобiв рабське тавро… На жаль. І я, який у неволi не боявся нi iзоляторiв, анi психушок, залажу нинi у свою шкаралупу, ховаючись вiд омрiяноi дiйсностi, й замiсть виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путiвцях моеi незалежноi держави ворогiв, якi тими путiвцями ходять i нахабно не вступаються менi з дороги: слiдчi, донощики, злочинцi-психiатри… То чи ж я е вiльним у своiй державi i чи не мають мене долати сумнiви? Я хотiв у нашу незалежну полiтику увiйти не в арештантськiй робi, а в бiлих рукавичках – так думалося менi, в’язневi, який вийшов на свободу.

І що побачив: нинiшнi полiтики й намiру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я бiльше не хотiв, то змiнив спосiб своеi дiяльностi, яка дозволяе менi висловлювати вiру й зневiру».

«І таким чином залишаешся в бiлих рукавичках?» – спитав я.

Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумуе собi самовиправдання й чи переконаний у незаперечностi того, що мовив; потiм глянув на свiй рукопис, який лежав розгорнутий бiля мене на матрацi, й сказав:

«Не знаю, чи тобi цiкаво те читати, але там я натуральний.

А в життi трохи iнакший».

«Я щойно дочитав до того мiсця, де ти згадуеш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотiв би дiзнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михайле, нiби на письмi автор стае натуральнiшим, нiж у життi. Навпаки, кожен письменник себе додумуе, створюючи свiй образ таким, яким хотiв би його бачити».

«Може, й так, – вiдказав Михайло. – Але те, що зараз тобi скажу, здаеться, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагiчне провалля в iсторii нашого народу за останне столiття.

Ми знаемо наших дiдiв i дiтей якоюсь мiрою. А батькiв не знаемо, вони були знищенi в розквiтi сил: розстрiлянi, розiрванi гранатами, ув’язненi й знищенi в концтаборах, а ще наляканi, розкаянi, вiдступленi. Хто скаже, що вони могли зробити для Украiни? А якими стали ми без батькiв, а якими стануть нашi дiти без дiдусiв? Я ж то мав незабутнього дiда Максима».