Країна ірредента

Ольга Левицька в першi днi вiйни овдовiла: ii муж Дмитро Басараб загинув у боях на Макiвцi; Марiйка Бачинська виiхала до Берлiна й працювала там в Украiнському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанiвна, незважаючи на заборону батькiв, записалася в жiночу стрiлецьку чоту, яка пiд Болеховом потрапила в оточення i здалася в росiйський полон – це трапилося за день до того, як ii судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, вiдправили до вiденського лазарету; Євген Коновалець i Максим Безрiдний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалi бiля Тухлi.

Намагаюся обережно знiмати тиньк часу зi староi фрески – й постають передi мною живi.

Роздiл четвертий

Батько i син

За наметом клекотiв Майдан: змiшалися на ньому в единий гул спiви, музика, голоси промовцiв, i щораз бiльше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпi, немов у грозовiй хмарi, гусло й тужавiло зловiсне рокотання, що загрожувало розрядитися нищiвним градом бунту; пориви людськоi лютi, стримуванi страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, i досить було однiеi необачноi iскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.

Порошив сухий снiг, притрушував холодною пiною марево гнiву; я вiдхилив дверну пiлку намету й у присмерку побачив розгойдане море голiв на площi; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегiв – i мене пройняло змiшане почуття тривоги, втiхи й гордостi… І тут менi згадалися колишнi слова зневiри мого приятеля Михайла, котрий, як i я, невiдривно вдивлявся у натовп на безкраiй площi й, можливо, переоцiнював давнi своi постулати, якi пригнули його до землi, коли над нашим свiтом, немов осiння шарга, зависла байдужiсть i втома: «Цi вже не вийдуть на арену, це травоiди, як говорив Донцов».

«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловiре?»

Михайло затулив пiлку намету, повернувся до мене, примарне свiтло маловольтовоi лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тiнi образи, анi розкаяння за свою колишню слабкiсть; вiн заговорив, як менi здалося, не так до мене, як до себе самого:

«Я навiть найпослiднiших невдах нiколи не вважав бидлом, брате.