Країна ірредента

Максим iде за домовиною поруч iз двома старшокласниками, прiзвищ яких не пам’ятае; вони готовi змiнити молодомузiвцiв, i Максим теж пiдставить плече; i вже несуть вони домовину, Максим ступае з лiвого боку труни слiдом за старшими гiмназистами, потiм мiняе iх нова четвiрка, хлопцi вже йдуть утрьох поруч, нiби давнi знайомi, залишилося тiльки назвати своi прiзвища, i вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрiдний; а поруч з ними окремiшньо йде сутулий старий чоловiк з рiдким рудим волоссям, в нього руки закладенi за спину, й чомусь вiн не витирае долонями обличчя, по якому стiкае дощова вода, дзюрчить цiвкою з носа, та ось пiдступае до нього молода жiнка, виймае з торбинки хустинку й витирае старому обличчя, вiн дякуе i йде далi, не виймаючи рук iз-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:

«Це Франко».

Максим аж стрепенувся: Господи, а вiн думав – гiгант, велетень… І як у цьому змiзернiлому тiлi вмiщаеться такий могутнiй дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки вiн – у нього руки спаралiзованi, вiн навiть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи вiдiб’еться на ii хустцi нерукотворний образ Поета? На хустинi, може, й не вiдiб’еться, але в серцi – напевно… І в моему серцi теж, думае Максим, вiн вiдчувае, вiн знае, що його новi знайомi теж про це саме думають; усiх трьох нинi мiцно з’еднуе постать украiнського Мойсея, облагороднюе, благословить, i вже вони всi трое знають наперед, що вiднинi завжди будуть нерозлучнi духом, i каже Коновалець до Безрiдного:

«Чому я тебе нiколи не бачив на наших зiбраннях у будинку “Сокола-батька” на Руськiй? Тобi не цiкаво?»

«Я навiть не можу вiдповiсти, цiкаво чи нi, я ж там ще не бував i не знаю…» – знiтився Максим.

«То приходь i дiзнаешся, нинi не можна бути лише книжковою мiллю…»

«Але ж знання…»

«Там теж отримаеш знання. Трохи iншi, але вельми потрiбнi на сьогоднi. А латина i грека нiкуди вiд тебе не втечуть».

Максим промовчав.

«Ми будемо радi, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилi Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».