Край битого шляху

Вiн такий добрий i так багато знае! Чого тiльки не нарозказуе дяк Пантела своiм сусiдам довгими зимовими вечорами, чого тiльки не наслухаеться малий Антiн, стоячи нишком за одвiрком у сiнях! А потiм снилися йому чарiвники i характерники, а навеснi хлопець губив у кущах свою Бiлунку, заглибившись у жахливi уявлення про те, як брат братовi око виколов за шматок хлiба, як потонув княжий терем у тому баговиннi, до якого вiн не допускае Бiлунки, про козака-характерника задумаеться з мрiйливою усмiшкою, аж поки не стихне десь далеко в лiсi глухе калатання маржини.

Одного разу, пригнавши худобу з лiсу, Антiн застав якихось дивних жовнiрiв. У хатi iх було два – один молодий, другий з бородою. Обидва голосно розмовляли зрозумiлою, трохи подiбною до молитов мовою, смiялися, показували на старого Кривду.

– Сматрi, как мотаеться старiк. Боiться, как би на войну с собой не взялi! – І реготали, кремезнi, майже вдвое вищi за кульгавого господаря.

На столi лежав буханець бiлого, як паска, хлiба i колений цукор.

Батько шкутильгав бiля солдатiв, запобiгливо випитуючи, чого вони собi бажають на обiд.

Минав час. Антось досхочу наiдався бiлого хлiба, ще й з собою брав i дiлився з хлопцями. Їли i хвалили добрих людей – москалiв.

Аж одного дня вранцi з’явились у Загайпiллi мадьяри. До хати Кривди зайшли два офiцери, перекидали все, розiрвали едину мамину хустку на онучi й забрали господаря. Потiм говорили в селi, що його повели в якийсь Талергоф i там повiсили за «москвофiльство», хоч старий Кривда й не розумiв цього слова.

Через два роки вiд тифу померла мати. Сироти розлiзлися вiд опустiлоi хати по людях. Марiчку з Оленкою – найменших – забрали сусiди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пiшов проситися в найми. Примiстив його в сусiдньому селi, пообiцяв повернутися, а сам подався до мiста.

Наближалася зима. В Коломиi Антось був тiльки один раз. Вiн пам’ятав, що там мiж високими будинками iздить якась велика чорна машина, яка пихкае густим димом i пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою».

Тепер «льокайки» не було. Погнутi рейки разом з прикрiпленими до них шпалами лежали скрученi на дорозi, як розтоптанi змii. В самому центрi на мiсцi будинкiв – купи цегли, камiння i штукатурки. По руiнах, запушених сивим iнеем, никали дiти. Збирали трiски, уламки рам, вигрiбали з-пiд примерзлоi штукатурки паркетнi колодки.

Антось не знав, куди йти.

Дiти – як гайвороння на снiговищi. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись.