Край битого шляху

– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим вiд болю голосом спитав професор ледве чутно.

Цей тон розтопив затаену образу в серцi дiвчини. Рiзко, але вже без льоду в голосi спитала:

– Ти давав Владековi згоду на одруження зi мною?

Старий хитнувся, як вiд пострiлу над вухом.

– Яке ти мав право говорити вiд мого iменi? – пролунав ще один пострiл.

– Але ж, доню! Я не казав йому нiчого! Я не давав нiякоi згоди! Це смiшно навiть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав пiдтримки, але нiчого не було, а за вiкном тiльки шумiв вiтер i стукотiли у шибку краплини дощу…

– Послухай мене… Тiльки сядь бiля мене, як колись… бiля свого татка.

Я не можу так… не можу. – Вiн схилив на руки голову й зiтхнув. – Хiба я мiг знати, що вiн такий негiдник?

Серце Юлине стислося вiд жалю. Вона припала до батькових колiн, даючи сльозам волю.

Мохнацький розповiдав про свою розмову з Владеком i бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмiнського. Не розумiв. Таж виходила до нього, зустрiчалася.

А тодi, коли пiзно прийшла, хiба не з ним була?

– Донечко, признайся менi, як матерi, ти любиш когось?

Припавши голiвкою до батькових колiн, Юля втiшала його, але таемницi своеi не могла зрадити, хоч i дуже бажала.

– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…

Професор погладив ii хвилясте волосся i просив прощення, хоч i сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.

V

Антiн переглядав газети, стежив за дiяльнiстю галицьких партiй. Найбiльше його цiкавила робота «Просвiти».

Якщо ця органiзацiя виправдовуе свою назву на дiлi, то в ii роботу варто включитися.

Уже в третiй газетi читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвiти» – засiдання. Запрошуються делегати вiд усiх фiлiй. «Чи не пiти?»

У просвiтянську резиденцiю на площi Ринок заходили рiзнi люди. Сiльськi iнтелiгенти в пильовиках i капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлi i встрявали в дiловi розмови. Говорили про читальнi на селах, про школи.

Їх зустрiчали, по-дружньому всмiхаючись, розпитували про повiтовi новини. Антiн почував себе нiяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, i вагався: залишатися чи йти геть? Враз вiн побачив знайоме обличчя. Молодий чоловiк пильно й допитливо дивився на Антона.

– Пробачте, – пiдiйшов той, – чи не ви колись перед тiею колотнечею в залi Копернiка кидали доволi радикальнi реплiки?

– Щось було подiбне, – зрадiв Антiн, що е з ким заговорити.