Край битого шляху

Що вiн задумав? І завжди Мохнацький закiнчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обiдрана. Але здивуе всiх нас».

Владек почав приходити до Юлi щодня. Вiн брав ii за руку й говорив про своi почуття. Юля немов не чула його палких освiдчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував iй вийти за нього замiж.

«Батько погодився? А вона що, батькова власнiсть, рiч, про яку можна домовлятися й торгуватись?»

Схопилася. Наiжена i гнiвна, з огидою дивилась на Владека.

– Ідiть… Ідiть! І не приходьте бiльше!..

Кузьмiнський повертався розбитий, пригнiчений. Ішов бiчними вуличками, щоб не зустрiти нiкого iз знайомих.

Юля стала мовчазною й дратiвливою. Це привернуло увагу професора. Нiжна i навiть насмiшлива в розмовi з батьком, сповнена романтики i фантастичних мрiй, спiвуча, по-нiжному дбайлива й закохана у квiти й музику – таку любив i такою Мохнацький звик бачити свою дочку.

Вiд якогось часу Юля почала замикатись у своiй кiмнатi, i професоровi не раз доводилося довго просити, щоб вона вiдчинила дверi чи вiдiзвалась.

– Чим ти займаешся? – питав суворо.

Здебiльшого мовчала, мовчки показувала на музичну лiтературу або коротко вiдповiдала, що готуеться з теорii.

Це турбувало Мохнацького. З кiмнати Юлi часто долинали не монотоннi звуки складних гам, а якiсь невiдомi мелодii або улюблена материна пiсня «Пасла Касенька круфкi две…», а деколи ii власнi iмпровiзацii – тужливi, уривчастi, як схлипування.

Професор вирiшив поговорити з дочкою.

– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як мiг, лагiдно.

– А я не хочу говорити, татку, – вiдповiла жорстко, не дивлячись йому в очi.

– Як ти смiеш так вiдповiдати? – сторопiв професор.

– Татку, я прошу тiльки одного: не стеж за мною, не перевiряй, чи я дома. Я цього не хочу.

– Але ж я твiй батько! Як ти можеш розмовляти зi мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хiба я не вiдповiдаю за кожний твiй крок?

Юлинi губи склалися в глузливу гримасу.

– Я вже сама можу вiдповiсти за своi вчинки. Ти забуваеш, татку, що я доросла.

Професор глянув на дочку, нiби побачив ii вперше. І справдi… Коли це все сталося? Адже ще недавно бiгала по кiмнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповiсти щось цiкаве. Тепер стояла перед ним вродлива дiвчина, доросла i чужа.