Край битого шляху

«Мохнацький», – полегшено зiтхнув Антiн.

Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованоi постатi, не вiрячи своiм очам. Пiзнавав i не пiзнавав. Стрепенувся, як вiд несподiваного вiтру, що увiрвався раптом через вiкно й пiдхопив на столi папери.

– Антось?! – уста розтягнулися в усмiшку i враз застигли. – Антось… Здоров! Мiй низький уклiн! – Розвiв руками чи то до обiймiв, чи вiд здивування. – Звiдки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?

Антiн звiльнив свою руку з Владековоi, розстебнув брудний вiд поту комiрець.

– Духота у Львовi нестерпна. Ти хоч би вiкна вiдчинив. Маринуешся.

– Ми якось говорили про тебе з професором. Вiн запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.

– А ти вiдповiв, що не знаеш i знати не хочеш.

Владек зрозумiв натяк. Усмiхнувся, багатозначно похитав головою i пiдiйшов до Антона з таким виразом обличчя, нiби хотiв сказати: «Запiзно, колего, позицii змiнилися».

…Пiсля похорону матерi Владек недовго пробув дома. Пригнiчений горем, батько ставав чимраз важчим у спiвжиттi. Вся розмова зводилася до спогадiв про маму, яка нарештi в уявi батька стала неземним творiнням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував i запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Вiн холодно розпрощався з батьком i поiхав.

А у Львовi навiявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригнiченим, задуманим i щоразу запрошував до себе.

Юля деякий час зовсiм байдуже ставилася до вiзитiв Владека. Спочатку iй хотiлося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своеi кiмнати, коли приходив Владек. Але минали днi, все частiше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його поглядi, i в неi почала змiнюватися думка про Владека.

– Ви так змiнилися, Владеку.

Як йому було приемно чути такi слова! Вони були платою за все: за колишнi прикростi, за смерть матерi. Вiн навiть насмiлювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тiльки мить, Владек помiчав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далi.