Край битого шляху

Коли вона вже мiцно спала, встав, засунув пiд подушку грошi й тихо вийшов з кiмнати.

Цей вчинок змив з його серця вчорашню гiркоту. «Як приемно робити людям добро», – думав i був задоволений з себе. Хiба iнший на його мiсцi мiг би так повестись?

– Бiдна, бiдна дiвчина… – говорив уголос сам до себе й вiдчував, що цi слова – вже не його слова. І взагалi все раптово з’являеться, чаруе, завдае болю й безслiдно зникае. І Юля, i Антiн, i Оленка – все це було таке далеке, неправдоподiбне. Справжнiми були тiльки оцей прохолодний липневий свiтанок, калатальця й дзвiночки корiв на позамiських левадах, голоснi перегуки пастухiв, рання роса i гомiн пастушоi сопiлки.

Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишаеться вiд них у серцi нiякого слiду?

Пiдходив до батькiвського дому й думав про дивний збiг прiзвищ Антона й Оленки.

В садку пахло гвоздиками, бiлi лiлii розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свiжiстю. На сходi займалось.

Хатнi дверi були прочиненi. В сiнях стояли чужi люди.

Владек протиснувся до кiмнати, завмер. На столi лежала його мати. У головах бiлiли лiлеi, по бiлому простирадлу розсипанi гвоздики.

І п’янко пахли васильки…

IІІ

Останнi днi серпня тремтiли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осiдала на листi каштанiв.

З вулицi Копернiка в напрямi до унiверситету йшов Кривда з валiзкою в руцi, брудний, спiтнiлий. На зарослому обличчi – втома i якась тривога, як у людини, що запiзнюеться на поiзд.

Механiчно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на iхнi здивованi погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скорiш на сажотруса, нiж на магiстра фiлософii, але йому, видно, байдуже було i до своеi зовнiшностi, i до здивованих поглядiв знайомих, i до потертого засмальцьованого костюма.

Бiля унiверситету – самi дiти в скверику й незмiннi потемнiлi скульптури на фасадi.

Антона турбувало одне: унiверситет закритий, Мохнацький у вiдпустцi й кудись виiхав.

Але важкi дверi подалися, пiдвальним холодом обдало Антона, i швейцар загородив дорогу.

– Пановi до кого?

– Ви мене не впiзнали, мабуть?

– Ах, пан Кривда, здаеться! Перепрошую, не впiзнав. Але ж в унiверситетi нема нiкого.

– А на кафедрi славiстики?

– Та ви пройдiть подивiться.

Нiби крадучись, Антiн заглянув крiзь напiввiдчиненi дверi. В бiблiотечнiй кiмнатi – нiкого. З кабiнету професора долинув скрип крiсла i легкi кроки.