І земля, і зело, і пісня

Роздмухував папоротевий цвiт, вiд його подиху спалахнула квiтка бiлим сяйвом i повела Леонтiя до житловищ, де збиралися колядники.

Й здивувався вiн, що на коляду йдуть тут повеснi. Із снiгових проталин визирали, мов очка розбуджених зi сну дiтей, першi стокротки, й сумнi, мов сльози вмираючоi зими, пiдснiжники схиляли бiлi чашечки додолу; бузьки, прилетiвши з ирiю, кружляли над солом’яними стрiхами, шукаючи своiх гнiзд, й жебонiла над пробудженою землею коляда – то про ластiвочку, що прилетiла на щедрик-ведрик, то про сиву зозуленьку, яка всi сади облетiла, поки не допала до трьох теремiв, де прокинулися до життя сонце, мiсяць i яснi зорi.

Збагнув пiлiгрим, що в язичникiв Новий рiк розпочинаеться з березоля, та це його не здивувало: чому ж бо то християни запроторили день народження весни в зимовi холоди, а похвала новому життю мае лунати серед заметiлей?

Пiдiйшов до хат i побачив: на порогах сидiли у вишиваних сорочках i тканих запасках жiнки та дiвчата й щедрiвкою «У славному городi, у панському дворi там танчик ходить, дiвочок водить, а найкраща серед них панна Зоряна» зазивали чоловiкiв, що у крисанях з павами за околичками i в сардаках, защiнканих гарячими байорками, збиралися на подвiр’ях й вiдповiдали жiнкам парубоцькою колядою:

«В недiлю рано кури запiли, пан Іван встав, три свiчки зсукав: при першiй свiчцi личко вмивав, при другiй коника сiдлав, при третiй свiчцi хвалився: нема в короля такого коня, як у славного пана Івана!»

А були тi жiнки, як ружi, а хлопцi, як ясени дужi, а одежа на них, мов розмай, весела: байорки, квiтчастi кутаси, дубленi кожухи й вибиванi перламутром кептарi; згарди на жiночих шиях виклично попiдбивали пiдборiддя, аж уста повипиналися, мов для поцiлункiв; камашi в парубкiв з барвистоi волiчки тканi, а юхтовi постоли рийками позадиралися, бо квапно iм було рушати з колядою до людських дворищ.

Зачудувався Леонтiй красою, якоi не бачив у своiх краях, ii дiйств схожих не зрiв у Вiзантii: переодягнутi в лати руських воiв хлопцi внесли на подвiр’я вертепну скриньку на високiй тичцi, й визирав з одного вiконечка маленький Ісус у золотому нiмбi, а з другого – свiтовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсi вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.

Й подумав мiсiонер:

…Прийшов до них мiй Бог – урочистий i до мук готовий – i побратався з iхнiм богом, веселим i добрим.