І земля, і зело, і пісня

6

Леонтiй втямлював, що перебував не увi снi, i все, що дiеться довкола нього, справжне. Але й теж усвiдомлював: чари купальськоi ночi перенесли його у зовсiм iнший свiт, нiж той, у якому вiн перебував, розмовляючи з князем у шатрi.

Десь далеко, в Тухольськiй долинi пiд Крушельницею, ще таланiли хороводнi пiснi бойкiвських дiвчат i лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти лiто й вiддавати хвалу папоротевому цвiту, якого нi один щасливець вiдшукати не спроможний; надiя на ворожбитний дарунок всесильноi Мокошi жила лише в язичницьких молитвах i заклинаннях.

Однак слiпучо-бiла квiтка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зорiла в душi чужинця й заводила його у ворожий свiт, щоб здолати, запрягти той свiт у нову вiру, у невластивi для нього звичаi, навчити чужих людей своiх молитов i засвiтити на iхнiй землi найсвятiшу Господню правду.

Вiдчував Леонтiй, як супроти його волi лагiднiла в душi та ворожiсть, степлiла вона ще тодi, коли вiн побачив за полохливою заслоною полум’яних язикiв дивовижну красу, оспiвану в купальських пiснях карпатську природу – в образi звабливоi богинi Мокошi, яка нагадала йому покинуту в рiдному краю кохану Дiану.

Нiщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтiй пiзнав з нею солод краси, дивовижноi, як сяйво папоротi.

Завело пiлiгрима те сяйво крiзь Мокошине безчасся в домiвку бойкiвського Прометея, який перемiнився iз сумирного спузаря – у свiтлi видобутого iз сухопрутiв вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею i з жезлом, увiнчаним кiнським черепом, у руцi.

Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольськiй долинi, стягав з неба зигзаги Перунових стрiл. Волхв узяв Леонтiя за руку, обидва вийшли на подвiр’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивоi жерцям зверхностi:

«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобi Вiзантii й iнших земель заморських?»

«Науку вiри в единого Бога принiс я вам», – вiдказав Леонтiй i вiдчув при тому, як потахае впевненiсть у його мовi.

Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очi мiсiонера, проте нi злостi, нi зневаги не почув Леонтiй у його голосi.

«Ти правду мовиш: править свiтом единий Бог. Як тiльки закiнчиться купальська нiч, визирне вiн iз-за Магури й покотиться золотою колiсницею по небосхилу».

«Ми його Саваофом називаемо», – стужавiв голос Леонтiя.

«Назви рiзнi, а Бог один. У Туранi його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».