І земля, і зело, і пісня

Виступив тодi з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в iмлi, яка спадала плахтою iз довколишнiх верхiв у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорнiй киреi блищала золота пряжка з головою вищереного змiя, в руцi тримав вiн жезл з посадженим на шпицю кiнським черепом.

Ревера увiйшов у коло дiвочого вiнка i вдарив жезлом об землю. Тодi з лiсових язвин й узворiв вибiгла гiрська чортiвня: бiси били в бубни, клишоногi щезники висвистували на сопiлках, нiчнi нетопирi перемiнювались у красних парубкiв, котрi намагалися зiрвати зеленi корони з голiв дiвчат, щоб заволодiти ними.

Будь русалкою в цю нiч.

Сядь, схились i слухай пiсню,

Я складу шалену пiсню,

Будь русалкою в цю нiч…

Й незчувся Леонтiй, коли опинився серед парубкiв i, розохочений, почав шукати своеi дiвчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю нiч!» – не знав, котру закляв.

На узгiр’ях мiж Кливою i Магурою розпаношувалась купальська веремiя, на вершинах гiр пломенiли ватри, а в долинi було темно, ще й мiсяць ховався за хмари.

Тодi вийшла на середину галявини жiнка в сорочцi з довгими рукавами, з ii очей впали долi два снiпки променiв й запалили ватру; жiнка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й вiд бiлоти ii персiв померк вогонь на кострищi, а воi вiд невимовноi краси чарiвницi перемiнилися у кам’янi статуi.

Жiнка пiдвела вгору руку з туровим рогом, й тодi обступили ii боги Хорс, Стрибог, Перун i Велес, теж з каменю вилитi, щоб захистити жiнку вiд вихору: у дикому танцi закружляв волхв-хмарогонець на ii честь.

Й оглух Леонтiй вiд пекельного галасу, ослiп вiд вроди богинi достатку й плодючостi Мокошi, скупаноi у вогнi.

А вона – така неймовiрно схожа на його кохану Дiану, яку покинув у Вiзантii – промовила до нього:

«Ти ж закляв мене, тож iди до мене!»

4

Вiд шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортiвнею, розступилися аж на край галявини кам’янi бовди, що зображали язичницьких богiв, завихрилися хмари над Бескидом й, розпоренi блискавками на чорнi клаптi, полетiли до обрiю, що пiдперезав небосхил блiдо-синiм ременем, не даючи iм пропадати в незвiстях.