І земля, і зело, і пісня

Та впору зупинився, уздрiвши, як погрозливо заворушилися гриднi, якi охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд вiд Тиси до Танаiса вже називае тебе Окаянним, i я цiеi митi бачу, як ти божеволiтимеш, коли прокинеться в тобi сумлiння…»

«О, ти, мов вiзантiйський проповiдник, заговорив про совiсть. Певне, сам – ранiше за мене – почув ii волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубi, й вiдправити до праотцiв. І звелiв ти своiм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрiсть у силi, й милосердя розумному не потрiбне».

«І ти теж, як видно, захотiв мудрим стати, не прийнявши в Туровi Володимирових проповiдникiв, оскiльки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Глiба, увiйшов до Киева, щоб рiдному вiтцевi вiдiбрати тi хвилини життя, коли вiн мав ще змогу назвати мене своiм спадкоемцем».

«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тодi погасли в його очах цяточки зiниць – на Ярослава вилився з бiльм жорстокий холод.

 – Кожен з нас сьогоднi бере собi за оружжя християнство, бо за ним стоiть могутня Вiзантiя. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржавi й переможе нас обох, – хiба тодi наш люд, який ще не встиг як слiд пiзнати новiтнього Бога, не припаде знову до стiп Перуна, вiдчувши його предковiчну i знайому силу? Ми ж з тобою, i Святослав теж, змагаемося не за справедливу вiру, а за владу…»

Й вiдказав Ярослав, у задуму впавши:

«Владу над народом засягне той, хто пошануе не лише новiтнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих столiть небесним вогнем захищав нашу отчину».

…Тодi крiзь сон почув Святослав хор русалок, якi на Крушельницькiй полонинi вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спiв нiби вiтром пiдняв завiсу над церковним майданом, й увi снi побачив князь-iзгой заставленi жбанами медiв i багатими наiдками столи, за якими справляли пир i ратники, i смерди, i закупи, вихиляючи пугарi за новiтнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як i русалки в Купала, щедроi допомоги в страдну годину.

Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тодi, коли володарi удiльних земель змагаються за владу, своеi й чужоi кровi не шкодуючи, роз’еднаний народ суголосно ублажае живих i мертвих богiв, щоб змiцнили вони загрожену чварами руську могуть.