І земля, і зело, і пісня

Не знав Андрiй назв цього зеленого буяння, як теж – i богiв, якi з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в свiтi благами майже безлюдний край, i подив та заздрiсть щербили його серце: чи ж то справедливо вчинив Ягве, коли випалив сонцем Ізраiль, Єгипет, Грецiю, густо заселивши iх народами, й вони на безводдi й безхлiб’i, в пустелi, пiсках i солончаках мусили витворювати високi цивiлiзацii й викрешувати в собi силу мислення в боротьбi з убозтвом землi? А може, саме в жорстокiй спонуцi до непосильноi працi й таiться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторнi культури, досконалi державнi утворення, могутнi вiйська? І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навiть домiвок не мають: чейже нiколи мешканцi бористенських степiв не спожиють цього добра.

Йшов апостол, виминаючи непевних кочiвникiв, якi де-не-коли з’являлися на степових в’iжджених дорогах, – сповнювалось тодi зелене безмежжя ревом худоби, iржанням коней, скрипом дерев’яних колiс i лопотiнням халабуд, нап’ятих на телiги, – були це тi самi скити-антропофаги, в котрих Андрiй викупив Матея, й хоч не йняв вiн вiри, що тут насправдi живуть людожери, все ж остерiгався бородатих понурих людей, якi жили за законом кочiвлi: ходила ж бо чутка в грецьких полiсах, що скити обертають чужинцiв у рабiв, ослiплюючи iх, щоб не втiкали; засуджених на смерть скидають з урвищ; на похоронах князiв убивають рабiв, коней i жон, спалюючи iх разом з покiйником на жертвенних вогнях, – про це розповiв Матей, застерiгаючи його перед напiвдикими людьми, в яких перебував у неволi, тож ховався Андрiй далеко вiд дорiг у вибалках, коли на обрii з’являлись валки.

Знав Андрiй: це ще не той край, де йому звелено хрест поставити, вiн здалеку прислухався до голосiв степових мешканцiв – не була то мова, яка вгнiздилася в пам’ятi, коли над ним завис вогненний язик в день зiслання Святого Духа, тож мандрував далi й далi, поки не спустився iз пласких гранiтних кряжiв, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху рiчку, яка впадала в Бористен серед розлогоi, мов плахта, рiвнини.