І земля, і зело, і пісня

Хiба не вiн у краю, роздертому й знесиленому кривавими мiжусобицями, подав взiрець справжнього братолюбства? Он неподалiк Тухольських ворiт, в урочищi Святославiв, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який пiсля моторошноi смертi братiв Бориса i Глiба втiкав вiд Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенiгами, посланими братовбивцем. То ж чи не перший в iсторii Руськоi держави Данило Романович подав братню руку молодшому Васильковi, назвав його другим правителем i вiддав йому Володимир?

Мав Данило право сподiватися на добре слово вiд людей: i уграм, i ляхам мiсце iхне вказав, i крижевникiв вiдбив од Руськоi землi; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофiй, родом з Киева, спiвав хвалу Мстиславу Удатному й Даниловоi слави не поминув словом високим.

Так було, i так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчакiв тих гуляло у степу не бiльше, нiж блiх у княжому теремi, – можна було вибирати час i для ловiв i для писань, що напучували на добро й милосердя.

Даниловi ж випала така фортуна, що Мономаховi й снитися не могла: немае нинi мiсця милосердю, весь народ мусить бути зiбраний докупи мiцною десницею володаря, щоб мiг вистояти перед страшним силою й жорстокiстю ворогом, i хто не коритиметься цiй руцi, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож i за цей почин вартий князь доброi пiснi вiд спiвця; та й не лише слави жадав нинi князь – допомоги.

Данило помiтив зухвалу посмiшку на устах Митуси, та волi своему гнiву ще не давав: чей отямиться спiвець i, в книгах учений, зрозумiе врештi найпростiшу iстину, що не можна вже лише для свого вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готуе вiчну неволю, i весь народ повинен стати з князем заодно.

Останнi слова Данило вимовив уголос – i промовив Митуса:

«Писав же Даниiл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, i в чужiй землi вiн мае друзiв, а бiдний серед своiх незримий ходить. Багатий возглаголить, i всi його слова вознесуть до хмар, а бiдному вуста замкнуть”.

Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли нi, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора бiля княжого, бо ласка княжа, як вогонь пiд клоччям…”»

Митуса зробив рух, нiби гуслi перетягнув iз-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, i заспiвав:

Ой пане Іване, обмурував двiр,

Обмурував двiр бiлим каменем,

А ворiтенька з жовтоi мiдi.