І земля, і зело, і пісня

Розправив руки Митуса, аж захрустiло в суглобах, ступив крок вiд порога до дубового столу, за яким сидiв Данило й чекав поклону вiд непокiрливого спiвця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згiрклiстю тiнилася покора, гнiв у серцi володаря м’як, мов вiск на сонцi: озивалася давня приязнь до спiвця, який сам, без поклику й повелiння, двадцять рокiв тому прийшов до нього з Болохiвськоi землi – князь тодi оволодiв Бакотою на Пониззi пiсля смертi Мстислава Удатного, i вимучений боярськими здирствами люд вельми радiв Даниловi.

Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вiрив, що Митуса, який нiколи не боявся нi стрiл, нi списа, нi меча, мiг раптом так злякатися погрози князевоi, щоб аж на колiна впасти; i осторога та була не даремною: як тiльки Митуса розправив розв’язанi руки, враз не залишилося й слiду вiд гiркоти, випечалуваноi на устах, – на ii мiсцi заграла зухвала посмiшка.

Стиснув Данило в долонi срiбну чашу, аж зiгнулася креш, i ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вiнець, попустив вiжки громадам i боярам, мiцно натягнутi вiтцем Романом.

Задумав молодий Данило добром з’еднати собi людей. Дарма, що книжник Тимофiй уславив покiйного князя Романа найдобiрнiшими словами, якi силу означають, – i левом, i риссю, i орлом, i туром, – боявся юний князь жорстокоi слави свого вiтця, який громадам вiча скасував, зрадливих бояр живими в землю велiв закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тодi, коли вiн бiльше не стискаеться, бо супроти волi ув’януть пальцi й розтуляться у знемозi; що зрiдка треба попускати попруги на конях – натруть-бо худобинi боки до кровi й усе одно треба буде випрягати, ще й лiкувати; що батоговi вряди-годи слiд дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.

Прийнявши княжий вiнець, постановив Данило сповiдувати заповiти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по-вiтцiвськи лагодити поспiльство до битв з поганами, не губити душ невпокiрливцiв, навiть якщо який заслужив i смертi, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звiсно: чиi шати свiтлi, тих i мова чесна; i не гордитися званням своiм, пам’ятаючи, що воно Богом дане i Ним забране може бути.

Як задумав, так i чинив Данило: маючи ще й гадку про те, що спiвцi Мономаху славу спiвали й називали його, як i Володимира Святого, сонцем, – сподiвався галицький князь хоч малоi вдяки вiд людей, бо мав на це право.